LITMIR.BIZ

Скачать книгу

чекали бараки і муштра, що готувала нас до американської культури. Саме тут протягом літа сімдесят п’ятого року я писав свої перші листи у Париж, тітці Мана. Звісно ж, у них я звертався до самого Мана. Якщо я починав листа з певних погоджених тем – погоди, мого здоров’я, тітчиного здоров’я, французької політики, – тоді він знав, що між рядків на нього чекає інший лист, невидимими чорнилами. Якщо цих тем не було, то він знав, що бачить усе, що є. Однак того року, першого року в Америці, великої потреби у стеганографії[26] не було, адже солдати у вигнанні були в такому стані, що навряд чи могли планувати контрнапад. Цікава інформація була, однак приховування не потребувала.

      «Люба тітонько, – писав я, прикидаючись, що це моя тітка. – На жаль, доведеться у перших же рядках за такий довгий час розповісти тобі дещо жахливе». Бон був у поганому стані. Вночі, коли я лежав без сну у своєму ліжку, він усе крутився на полиці наді мною, спогади з’їдали його заживо. Я міг бачити те, що мигтіло в його голові, – обличчя Мана, нашого побратима, якого, як він був переконаний, ми покинули, обличчя Лінь і Дука, їхня кров на його руках та на моїх, у прямому сенсі слова. Бон помер би від голоду, якби я не стягував його з ліжка до їдальні, де ми жували позбавлене смаку їдло за великими столами. Разом з тисячами інших біженців ми того літа мились у душовій, де не було перегородок, і жили у бараках з чужими людьми. Генерал не був винятком, і я чимало часу проводив з ним у казармі, яку вони з Мадам та чотирма їхніми дітьми ділили ще з трьома родинами.

      – Молодші офіцери та їхні шмаркачі, – пробурмотів він якось, коли я зайшов до них. – Ось до чого мене понизили.

      По казармі були розвішані простирадла, що розділяли її на зони для родин, однак це не надто рятувало делікатні вуха Мадам та дітей.

      – Ці тварюки займаються сексом удень та вночі, – прогарчав він, сівши біля мене на цементних сходах. У кожного з нас була сигарета та кухоль з чаєм, замість навіть найдешевшого алкоголю. – У них сорому нема! Перед власними дітьми, та ще й перед моїми. Знаєте, що в мене днями спитала найстарша? Татку, а що таке повія? Вона бачила жінку, яка продавала себе біля вбиралень!

      Через стежку від нас, в іншому бараку, сварка між чоловіком та дружиною, яка почалася зі звичних обзивань, раптово переросла у повноцінну бійку. Ми нічого не бачили, однак чули звук ляпаса, який неможливо з чимось сплутати, і за ним – жіночий вереск. Скоро біля бараків зібрався невеликий натовп. Генерал зітхнув.

      – Тварини! Але навіть серед усього цього є хороші новини. – Він дістав з кишені газетну вирізку й передав мені. – Пам’ятаєте його? Застрелився.

      – І це хороші новини? – перепитав я, водячи пальцем по рядках.

      – Він був героєм, – сказав Генерал, чи так я написав своїй тітці.

      Стаття була стара, опублікована за кілька днів після падіння Сайгона і надіслана Генералові другом з іншого табору для емігрантів, в Арканзасі. В центрі була надрукована світлина з мерцем, що лежав горілиць біля підніжжя того пам’ятника,

Скачать книгу