Три товариші - Еріх Марія Ремарк

Скачать книгу

пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.

      – А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.

      – Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.

      Я відчув на собі її погляд.

      – Думаю, що нам треба повертати назад, – сказала вона.

      – Авжеж, – сказав я, – я теж так думаю.

      Ми спинились перед її під’їздом.

      – На все добре, – попрощався я, – бажаю вам приємних розваг.

      Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я відвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалося, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона засміялась, щиро, безтурботно. Вона просто сміялася з мене…

      – Яка ж ви дитина, – сказала вона, – Боже, яка ж ви ще дитина!

      Я витріщився на неї.

      – Авжеж, – вичавив нарешті я з себе, – ще б пак… – I раптом зрозумів усю кумедність ситуації: – Ви, певне, вважаєте мене за ідіота?

      Вона сміялась… Я швидко ступнув до неї і міцно обійняв – нехай думає, що хоче. Її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було просто в мене перед очима, запахло ледь відчутним персиковим ароматом від її шкіри. Потім її очі наблизились, і раптом я відчув її губи у себе на устах.

      Вона зникла, перш ніж я зрозумів, що сталося.

      Ідучи назад, я знову спинився біля «матусиного» казана з ковбасками.

      – Дай-но мені добрий шмат ковбаси! – весело попросив я.

      – З гірчицею? – спитала «матуся». На ній був чистий білий фартух.

      – Побільше гірчиці, матусю!

      Отак, стоячи, я зі смаком з’їв ковбасу, Алоїс виніс мені до неї з «Інтернаціоналю» кухоль пива.

      – Людина – чудне створіння, правда, матусю? – сказав я.

      – Авжеж, – палко підхопила вона, – вчора, приміром, підходить якийсь пан, з’їдає дві віденські сосиски з гірчицею, а грошей – немає. «Що ж, – думаю собі, – уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш – нехай собі йде, адже буває часом і таке». І що ж ти думаєш, він сьогодні прийшов, заплатив за ті ковбаски та ще й дав мені на чай.

      – Це – людина довоєнних часів, матусю! А як у тебе взагалі йдуть справи?

      – Кепсько. Учора сім пар віденських і дев’ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, мені б давно вже був капець.

      Дівчатами вона називала повій, що допомагали матусі чим могли. Підчепивши клієнта, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз її казан, аби з’їсти по ковбасці – нехай і старенька щось заробить.

      – Тепер уже скоро потеплішає, – повела «матуся» далі, – але взимку, коли мокро й холодно, тоді хоч як одягайся, однаково зима дається взнак

Скачать книгу