LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ти, Пашо? – дорікнув заспокоюючи. – У тюрму захотіла за такого гада?

      Мати заплакала:

      – Куди я з дітьми дінуся? Під вербами, чи що, буду жити? – схлипнула тихенько, немов скривджена дитина, яка знає, що пожаліти її нікому.

      – Не під вербами, Пашо. – Дядько залишив матір і підійшов до незнайомця: – Ану, забирай звідси своїх бандюг, бо, її-богу, поприбиваємо.

      – Ти хто – хазяїн? – запитав той, обтрушуючи пилюку з напрасованих штанів.

      – Якби я був хазяїн, ти б давно рив носом землю до Чернігова. – Дядько підніс важкого селянського кулака до самого обличчя незнайомця. – Хазяїн хату строїть там, куди ви, сучі сини, його виселили.

      – Я що, я чоловік маленький, – позадкував уповноважений від дядька. – Мені наказали хати розкривати в тих, хто довго не виїжджає, а я що? Хлопці! – гукнув на дах, де з висоти незадоволено дивилися на селян засуджені за злочини, що відтепер стали страхом і карою для цих беззахисних людей. – Злазьте! – І, вже сідаючи в заляпаного багнюкою «бобика», кинув матері: – А ти передай своєму хазяїну – якщо до осені не виберетесь, то і зимою хату к бісу розвалимо.

      Ще не раз потім цей чоловік привозитиме зеків у село, але вже автобусом. І кричатимуть люди від безсилля й горя, і клястимуть усіх підряд: і владу, і свою долю, і тих, хто трощитиме ломами й сокирами їхнє життя.

      Через тиждень у напіврозкритий дім ударила блискавка, і до кінця літа ми жили в хаті з обгорілими сінцями й без даху.

      Щодня із села хтось виїжджав, і щодня на одне печище, на один пустир більшало. Сходилися проводжати, прощалися. І плакали на подвір’ї ті, хто від’їжджав, а їм услід лягала туга тих, хто залишився – уже ненадовго. Скільки тої печалі, скільки того суму везли переселенці в чужі, незнайомі села! І де б вони не жили, куди б не переїхали, вони не стануть ані жукітцями, ні халявинцями, ні шестовичанами… Аж до самої смерті вони будуть сивківцями. І дітей їхніх, уже народжених у нових хатах, теж будуть називати сивківцями. І часто це ймення звучатиме з презирством, зневажливо з уст корінних жителів щодо переселенців, які довго житимуть сивківськими вулицями, кутками, хуторами, мов невеличкі колонії інородців на чужій землі.

      Ночувала останню ніч і наша хата. Ніхто не спав, навіть не лягав. Батько сидів на порозі й палив одну цигарку за одною, а мати ходила по двору і припадала то до напівобгорілої хати, то до старої груші-дички, яка росла під вікном, а то до вишні, що ніколи не родила, а тепер була дорогою, найдорожчою, як найдорожчою для людини є та батьківщина, той рідний куточок землі, де вона з’явилася на світ, щоб стати краплею в неспокійному морі, що зветься життям.

      Баба сиділа на вже вистудженій призьбі й раз у раз питала в батька:

      – А, мо’ б, я, синку, тут віку доживала? Ну нащо мої кістки в чужу землю везти, га, синку?

      – Мамо, ви наче дитя мале. От як я вас тут кину? – Батьку не хотілося ні з ким говорити, бо його душа розмовляла з тим світом, у якому він житиме лише оцю коротку літню ніч.

      А верби шуміли на березі та, здавалося, просили не кидати

Скачать книгу