На тому боці (збірник) - Валентина Мастєрова

Скачать книгу

ради. І тоді село затривожилось і заплакало: виселятися мали не всі в одне місце, а куди кого прописали.

      І рознесе доля моїх земляків по всій Україні, розгубить своїх дітей, мов сп’яніла мати. І заростуть бур’янами сади, перетворяться на напівсухі болота колись квітучі береги, обміліє небаченої краси озеро, що голубою стрічкою обвивало село. А на тому місці, де стояло село, не буде ні полігона, ні ще чогось, заради чого його виселили. Печища і двори переорють тракторами й посіють жито, але спустіла земля не родитиме, і сусідній колгосп випасатиме на тих житах корів, ніби для цього було мало луків, мало інших пасовищ. Пожарки, багатющі на буйні трави луки, засадять лісом. Чому? Навіщо? Люди забиратимуть із собою все цінне, все дороге. Але найсвятіше колись місце – сільське кладовище, пам’ять людська, коріння роду – залишиться самотнім острівком на горі, над долиною, де було село. І довгими зимовими вечорами тут витимуть голодні вовки, а могили пращурів заростуть колючою густою акацією. Біль мого села…

      Але тієї зими про це ще не знали. Сусіди верталися з сільради збуджені, аж червоні – чи то від міцного морозцю, чи від почутого. Михайло Сорока, який недавно одружився, ішов поруч із батьком.

      – А я, дядьку, думав, ви мені вікна пов’яжете в нову хату, думав, разом будемо, як тепер: ви мені поможете, а я вам, – сказав сумно.

      – Поміг би, якби в одне село, а так – шукай когось іншого.

      – Ні, Миколо, ти мені скажи, чого я поїду туди, куди вони хочуть, а не куди хочу я? – Дядько Степан забіг наперед. – Це не по правді. Мало, що із села виганяють, так ще й куди їм хочеться. Ні, так не буде. Я до самого Брежнєва дійду.

      – Іди, іди, Стьопо, – жартував невесело дядько Василь. – Тільки зайдеш до мене – я тобі нові лижі дам, щоб швидше дійшов.

      – А йди ти під три недобрі чорти, – огризнувся Степан.

      – Ну чого ти сердишся? Приїдеш у Москву і скажеш: так і так – не хочу в Жукітки переселятися. Може, вони тебе послухають і в Москву переселять. Чи ти й у Москву не хочеш?

      Степан нічого не сказав, лише голосно засопів. Василь вчасно це помітив і прикусив язика, бо знав ту межу, яку не можна переходити, кепкуючи над сусідом.

      Якийсь час ішли мовчки.

      – Я, Миколо, от що думаю, – видихнув нарешті дядько Степан. – Ми тут весь вік по-сусідськи жили, і батьки наші, то треба нам і виселятися разом. Ти не думай – я доб’юся.

      Але він не добився. Їхня сім’я виїде в одне село, ми – в інше. Попервах дядько часто приїжджатиме до батька, і вони всю ніч куритимуть у сінях, про щось неголосно розмовляючи. А потім він поволі відвикне і, коли почує про батькову смерть, дорубає дрова під повіткою, а потім випросить у тітки Софини троячку і питиме вино під тією ж повіткою, просто з горла, не закусуючи. А сп’янівши, буде схлипувати і крізь п’яні сльози когось лаяти: «Аби ти, сучий сину, повис був зі своїм переселенням».

      …Одного літнього дня понесла мати полоскати на озеро білизну. Вибивала прачем полотняні бабині сорочки, аж відлунювало на другому березі. Іноді підводила голову,

Скачать книгу