LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Фрер волів би детально побалакати з пацієнтом про кожну деталь його облудних спогадів. Розшифрувати кожен символ, що видала підсвідомість. Свою вигадану подругу він назвав Елен Офер. Її прізвище могло б писатися з двома «ф». Матіасові дуже кортіло лишити Бонфіса у своєму відділенні й дослідити кожну стежину в лабіринті його психіки.

      Либонь, Патрік думав те саме, бо раптом запитав:

      – А ти й далі будеш мною опікуватися?

      – Авжеж. Відвідуватиму тебе. Але ми працюватимемо в контакті з місцевими лікарями.

      – Я інших спихіатрів не хочу. – Здається, він згадав якусь іншу подробицю. – А звідки ж узявся розвідний ключ? І телефонний довідник? Чому на них була кров?

      – Патріку, я знаю про це не більше, ніж ти. Та якщо ти мені довіряєш, обіцяю, що ми все це з’ясуємо.

      Здоровань понурився. Вони поминули вказівника, що позначав виїзд із Біарріца.

      – Отут зверни, – сказав Бонфіс. – Треба забрати моє авто. Я його на майданчику тут лишив.

      – У тебе було авто? Ти точно пам’ятаєш?

      – Та начебто.

      – А ключі де?

      – От халепа, – буркнув той, лапаючи по кишенях. – І справді. Нічогісінько не пам’ятаю.

      – А документи?

      Бонфіс геть занепав духом.

      – Нічого не пам’ятаю! Куди я міг їх запроторити?

      Фрер звернув праворуч і подався до Біарріца. Розпогодилося. У небі вже сяяло сонце. Вони їхали вуличками, які то п’ялися угору, то круто спускалися в діл, наче під впливом мінливого настрою. Почали траплятися будинки з червоними і блакитними фахверковими мурами, що були відбитком іншої пори й іншої культури. На вершині кожного пагорба видніли рожеві черепичні дахи, що тісно ліпилися один до одного, аж до самого моря. Місто пишалося незайманою, яскравою, майже первісною красою.

      – Дідько з ним, із тим авто, – глухо сказав Бонфіс. – Їдь берегом. Зараз буде Бідар. А потім Ґетарі.

      Вони попрямували шляхом, що звивався поміж заростями ялівцю і вересу. Курортні будиночки стояли тут щільно, мало не один на одному. В цих хистких спорудах уже не видно навіть натяку на традицію чи бодай гармонію. Та хоч там як, над усім висів дух якоїсь баскської старосвітчини, що перебивав решту. Сосни, ломикамінь і тамариск підступали простісінько до порогів осель. І над усім узбережжям шугав солоний вітер із моря й осявав усе довкруги золотавою барвою.

      Матіас аж заусміхався. Треба переселитися сюди, подумалося йому. Дорога раптом повужчала, що й два авта не розминулися б, і припровадила їх на тінявий сільський майдан. Ґетарі. Знову кам’яниці з фахверками, що стояли тісно, пліч-о-пліч, наче молодиці, які зібралися попліткувати, несхвально позираючи на тераси каварні, що притулилася внизу. Удалині видно було стіну для гри в пелоту, вона схожа була на руку, що звелася, вітаючи того, хто приїхав до Країни Басків.

      – Прямо, – хрипким від хвилювання голосом сказав Бонфіс. – Ось і порт уже.

      Матіас Фрер вважав себе людиною черствою, та зустріч Патріка і Сільвії навіть його зворушила мало не до сліз. Немолодий вік обох цих людей, їхня закоханість, од якої аж дрож проймала, їхня ніяковість

Скачать книгу