LITMIR.BIZ

Скачать книгу

рейдами інших повстанчих груп, то маємо п’єсу Я. Водяного «Холодний Яр» та нарис полковника М. Середи в XII числі «Літопису Червоної Калини» за 1931 рік «Холодний Яр», який він написав із слів москаля, сотника Ліхарєва. І Водяний, і Ліхарєв, які були випадково, короткий час, в Холодному Яру, витрачують всі свої «таланти» на те, щоб «удоводнити», якими-то «лицарями і вождями» були вони та якими «нездарами, дурнями і зрадниками» були ті, хто роками тримав у своїх руках провід в боротьбі і склав у ній своє життя.

      На мій заклик у «ЛЧК», щоби живі холодноярці давали матеріяли до історії Холодного Яру, відкликнувся лише один С. Полікша, який був у Холодному Яру у 1919 році в той самий час, що і Ліхарєв. Його спогад у «Літ. Черв. Кал.» за травень 1933 року ствердив, що оповідання Ліхарєва на дев’яносто відсотків – нісенітниці.

      Вже по виході другого видання I тому відкликнувся з Волині холодноярець Пилип Постоленко – бурлацький товариш Андрія Чорноти, а по виході II тому одержав я лист із Франції від холодноярського сотника Артема Калиниченка – мого[4] близького приятеля з холодноярських часів. Цей лист був для мене радісною несподіванкою, бо Калиниченка, якого згадую під його тодішнім псевдонімом – Галайда – в обох томах, я залічив був до числа загинувших у боротьбі. Цей живий свідок усіх описаних мною подій, що уродився і виріс у кількох кілометрах від Холодного Яру, був кам’янським отаманом і сотником 3-ї сотні Холодноярської бриґади, що був там довше від мене, є для мене тим більш важливим, що не бракує голосів, які твердять, що епопея Холодного Яру – то моя видумка.

      Коли я ще готовив «Холодний Яр» до друку, то мені радили[5] зробити це у формі історичної монографії. Та для цього бракує перш за все дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, який день був під час тієї чи іншої події. Щоби зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я убрав її в форму, так би мовити, «повістярську». Може, забагато в ній відведено місця для моїх особистих переживань, але для тих, що самі чогось подібного не переживали, може буде й цікаво. Може, кому і придасться.

      Автор

      I

      Запорізька група під час партизанського походу продерлася з боями через відступаючий денікінський та наступаючий большевицький фронти і перейшла з Херсонщини в Чигиринський повіт.

      Розлогий краєвид голих степів з рідкими селами заступили великі ліси, між якими хутори і села попадалися частіше.

      Перейшли, здавалося, безконечний Чорний ліс. Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, роблять приємне вражіння[6] після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш сад. Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Проходячі частини зустрічають коло воріт чорноокі кралі-молодички в корсетках, з коралями і срібними дукачами на шиї. Мужчини одягнені здебільш в домашнього сукна киреї. Типи клясично українські. Мова подібна до полтавської, таке ж зм’ягчення «л».

      Під

Скачать книгу