LITMIR.BIZ

Скачать книгу

жінці похилого віку.

      За хвильку немічна знову заговорила:

      – Я прожила довге й розкішне життя, а так мене називали тільки чиновники. Ще й добавляли: «това-а-ришко». Тьху! Бовдури нещасні! Тамбовський вовк їм товариш! Та якби ти, мене… отак, щоб – «Клавдія Миронівна», – то, я думаю, уже б моє серце не витримало, уже б розірвалося – і все, й гаплик. Бо я ж уже, Максе, теж хочу тієї смерті. А вона, клята сучище, не йде та не йде по мене.

      – А скринька?! – вирвалось у Смаля. Відразу вкусився за язик, бо в баби вже, видно, мізки запліснявіли остаточно. Бракувало тільки, щоб вона від своїх дурних переживань узяла й справді врізала дуба. Що тоді скаже Микола Трохимович?

      – Скринька… – чи то зітхнула, чи то простогнала стара. – Кому вона тепер потрібна, та скринька…

      – Мені потрібна, Клав-діє Миро-нів-но, – по складах невміло пробелькотав Макс те осоружне йому ім’я і, незважаючи на свою давню огиду, підступив до немічної.

      – Що??? Ти назвав мене… Клавдією Миронівною? Не хочу вірити!!! Ні, це неправда, в мене вже галюцинації! Видно, Максиме, я виживаю з розуму. Ну, але то й не дивно в моєму становищі. Полежав би ти отак, ще й не те приверзлося б.

      Максим узяв себе в руки й відступився до вікна.

      Обережність! Так, потрібно бути обережним і хитрим, щоб не збити стару з цієї дуже-предуже цікавої теми.

      За звичкою поглянув надвір. По той бік вулиці, звичайно ж, помітив сусідку Емму Павлівну. Стояла, відкривши рота, й теж дивилася на нього. «Підглядає у вікно й доносить», – подумав, а вголос мовив:

      – Я вас, Клавдіє Миронівно, й мамою називати можу, коли вже вам того так хочеться. Мені неважко.

      – Ох, Максиме!

      Блискучі очі Клавдії Огром’як вирячилися, й Макс почув, як у її грудях заграли органи ядухи. Стара ледве дихала. Здавалося, що серце її справді може не витримати. Не вірилося, що могла так розчулитися: знав її розсудливою і прагматичною, а не такою, як зараз.

      «Хоч би не вмерла, – подумав. – Потім спробуй поясни в КГБ, як і чому це сталося».

      – Піди й візьми її, – раптом озвалася стара.

      – Кого? – не зрозумів Макс.

      – Скриньку.

      – Скриньку???

      Йому теж перехопило дух. Невже баба відкриє свою таємницю? І саме зараз, коли вже й вірити в це перестав.

      – Піди й візьми її. Мені тепер не шкода. Я чую: смерть вже йде по мене.

      – Де вона? – видихнув.

      – …Але Марині не кажи! – грізно прошипіла стара. – Чуєш? Марині не кажи! Я її ненавиджу. Вона занапастила мою старість. Хай не знає! Хай нічого їй не дістанеться! А тобі – дам! Хоч ніколи тебе не любила, тепер віддам тобі все! Отак!

      Остовпілий зять ніяк не міг повірити в почуте.

      – Я її гляділа, няньчила, пилючку з неї здмухувала, а вона ось як мені віддячила. Тепер хай знає!

      Максим урешті отямився й нагнувся над немічною.

      – Клавдіє Миронівно, мамо, ви тільки не хвилюйтеся. Просто скажіть мені, де вона лежить, – говорив до баби, відчуваючи, що зривається на скоромовку. – Скажіть – де, а за мною теж не пропаде. Ви мене ще не знаєте! Так, вам залишилося небагато.

Скачать книгу