LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Зеландії. А у верхньому лівому кутку вони знайшли Джилленбоун, і їм здалося, що від нього до Сіднея приблизно та ж сама відстань, що й від Окленда до Вангануї, хоча цяток, які позначали міста, було набагато менше, аніж на мапі Північного острова.

      – Це дуже старий атлас, – зауважив Педді. – Австралія схожа на Америку – розвивається семимильними кроками. Впевнений, що тепер у тих краях набагато більше міст.

      На кораблі їм довелося подорожувати найдешевшим четвертим класом. Але, зрештою, то було не так вже й погано, бо подорож тривала лише три дні, а не кільканадцять тижнів, якщо перебиратися з Англії до Австралії та Нової Зеландії. Клірі змогли прихопити з собою лише одіж, порцеляну, ножі, ліжкову білизну, кухонне причандалля та оті полиці з дорогоцінними книжками; меблі ж довелося продати, щоб покрити вартість перевезення нечисленних манатків Фіони з вітальні, а також її спінета, килимів та стільців.

      – Навіть чути не хочу, щоб ти їх кинула, – твердо заявив Педді дружині.

      – А ти впевнений, що ми зможемо це собі дозволити?

      – Абсолютно. Стосовно ж решти меблів Мері каже, що готує до нашого приїзду будинок головного скотаря і що в ньому є все, що нам знадобиться. Я радий, що ми не мешкатимемо в тому ж будинку, що й вона.

      – Я теж, – погодилася Фіона.

      Педді з’їздив до Вангануї й забронював на всіх восьмимісну каюту четвертого класу на кораблі «Вахіне»; дивно, що корабель називався так само, як і найближче до них містечко. Вони мали відплисти в кінці серпня, і вже на початку місяця почали усвідомлювати, яка велика пригода на них чекає. Собак довелося роздати, коней та возик продати, а меблі завантажити на підводу старого Анґуса Мак-Віртера і відвезли на аукціон до Ванґануї; Фіонині ж речі разом із порцеляною, білизною, книжками та кухонним причандаллям запакували в дерев’яні ящики.

      Френк застав матір біля старого спінета. Вона стоячи гладила його рожевувату смугасту обшивку й задумливо дивилася на рештки позолоти, що пристали до її пучок.

      – Він у тебе завжди був, мамо? – спитав Френк.

      – Так. Коли я виходила заміж, у мене не змогли забрати те, що було справді моїм: спінет, перські килими, софу та крісла в стилі Людовика П’ятнадцятого, а також секретер доби Регентства. Небагато, але все це належало мені за правом.

      Її сірі задумливі очі дивилися за синове плече на писану олійними фарбами картину на стіні. З роками вона дещо потемніла, але на ній досі було чітко видно жінку з золотистим волоссям у платті з рожевуватим мереживом, окантованому незчисленними криноліновими оборками.

      – Хто то така? – з цікавістю спитав Френк, повернувши голову. – Мені завжди хотілося знати.

      – Поважна дама.

      – Здається, вона твоя родичка, бо трохи на тебе схожа.

      – Вона? Родичка? – відірвавши задумливий погляд від картини, Фіона іронічно поглянула на сина. – Невже я схожа на людину, у якої може бути отака родичка, як ця дама?

      – Так.

      – То тобі ввижається, а коли ввижається, хреститися

Скачать книгу