ТОП просматриваемых книг сайта:
Ги-ги-и. Юрий Винничук
Читать онлайн.Название Ги-ги-и
Год выпуска 2007
isbn 978-966-03-7118-7
Автор произведения Юрий Винничук
Жанр Юмористическая проза
Стрийко значуще перезирнувся зі своїми гавриками, а я продовжував:
– Частуємо їх м’ясцем, а залишки м’ясця продаємо на ринку. А ще ж виварюємо мило з дуже доброякісних кісток і тлущу. Може, чулисьте про мило «Китайський помаранч»?
– Чого ж не чув. Це найліпше мило, яке є. Я й сам часто ним користуюсь.
– Так ото ми його й варимо. Хоча, правда, не користуємося.
– То ви його варите з тих кісток, що відділяєте від того м’яса?
– Еге ж.
– А м’ясо у вас з’являється після того, як кудись пропадають нічліжани?
– Маєте рацію.
– А нічліжан годуєте м’ясом, яке з’явилося після того, як звільнилося місце після їхніх попередників?
– І які ж бо ви, стрийку, дотепні! – вигукнув я захоплено.
Стрийко задумався. Троє лайдацюр і собі наморщили свої приплюснуті чола, вдаючи, що сильно думки їх пригнітили.
– Гм-м… – нарешті промимрив стрийко. – То ти хочеш мені запропонувати спілку?
– Ви, стрийку, так якби мої думки читали.
– А не боїшся, що я продам вас?
– Нє-а.
Стрийко здивовано підняв брови:
– Чому?
– Бо ми з Максом неповнолітні, і суд вирішить, що то нас матуся збила з праведного шляху. Але й матінка до цюпи не попаде, бо занадто мудра. Зачинять її в палаці культури для вар’ятів, а нас випустять на всі штири сторони. А тоді, дорогенький стрийку, зачнуться для вас судні дні. Тлущу на вас багацько, мило буде люксусове.
Стрийко скривився.
– Ну, добре. Я згоден. А ви, мої любі діточки?
Любі діточки одразу ж закивали головами. Мені сподобалась їхня маломовність. Ми потиснули одне одному руки, і стрийко мовив:
– Ну, таке діло не зашкодить і обмити. Ходімо до хати.
Стрийна накрила на стіл. Стрийко видобув з креденса якусь мохом порослу плящину і розлив по келишках. В житті ще не доводилося мені пити бридкішого пійла. Певне, що й покійник скривився б, якби хто хлюпнув йому тієї зарази на губи. Закусив я квашеним огірком, бо ті вареники з м’ясом, що з’явилися на столі, довіри в мене не викликали.
Відтоді пішло наше діло так вдатно, що заробили ми доволі грошенят і стали вже обмислювати, як нам розширити виробництво. Не обходилося, правда, і без сварок, бо і стрийко, і наша матінка ніколи не обминали нагоди, щоби одне одного в дурні не пошити.
Одного разу мама й кажуть стрийкові:
– Слухай, Льондзю, а чому б нам не породичатися?
І прийшла оце якраз черга, аби я мовив пару слів за стрийкову доню, котра мала вже сімнадцять літ і вважалася на виданні. Звали її Рузя. То було придуркувате від народження створіння, котре годилося б тримати на темнім стриху, аби вона порядних людей не полохала.
Уявіть собі худющу, позеленілу, а на додаток того всього замало, ще й вусату баберу. І ото на такій немитій мармизі мене зібралися обкрутити. Я вперся руками й ногами:
– Та ж вона страшна, як світ соціалізму! Коли я її бачу, у мене все опускається і гикавка бере.
– Сину мій! –