ТОП просматриваемых книг сайта:
Ги-ги-и. Юрий Винничук
Читать онлайн.Название Ги-ги-и
Год выпуска 2007
isbn 978-966-03-7118-7
Автор произведения Юрий Винничук
Жанр Юмористическая проза
– Максе, – сказав я, – ти ще занадто малий і не можеш гаразд оцінити вартість цієї штучки. Коли ж підростеш, вона тобі деколи буде дуже потрібна.
Словом, хоч-не-хоч, а довелося шукати іншого зарібку.
На ту саму пору забрів на наше подвір’я п’яничка і заснув, а наша свиня підкралася і перекусила йому горлянку. А що вона, як рідко яка свиня, скупою не була, то ще й кабанчика покликала і давай собі ласувати.
Зачувши надто голосне хрюкання та цьмакання, вибігли ми з матінкою і відігнали жирунів. Та було надто пізно, п’яничка одійшов у кращий світ. І в тую мить посивілу голівоньку нашої неньки навідала смілива ідея: аби добро не пропадало та поки м’ясце не засмерділося, напекти з останків цього п’янички шницлів.
Довго не думаючи, затягли ми його в льох і хутко розтяли від пецьки до тецьки.
Оскільки шкура вже була пошкоджена, ми її закопали, а м’ясо, відділивши від кісток, перепустили через м’ясорубку.
Наступного дня над дверима нашого будиночка закрасувалася вивіска:
Незрівнянною Лолітою, звичайно, була наша мама. Вона придбала собі чорну кудлату перуку і зовсім незле виглядала, хоч її форм вже не стримували жодні гумки і жодні корсети.
Таким чином, наша робота полягала в тому, що нічліжан годувалося найрізноманітнішими м’ясними делікатесами, щедро присмаченими цикутою. Коли ж гості розходилися по виділених покоях, то одразу цікавилися незрівнянною Лолітою. Яке ж було їхнє збентеження, коли виявлялося, що це наша мама. Але не було іншої ради – незрівнянна Лоліта заходила в кожну кімнату по черзі і примушувала до злягання, поєднуючи корисне з приємним.
На світанку жоден із клієнтів уже не дихав, і тоді для нас із Максом починалася справжня робота. Хоч і часто заходили відвідувачі «Під зеленого пса», та все ж м’яса лишалося стільки, що довелося виносити його на ринок. А тут ще й кісток до біса назбиралося, що увесь льох було ними захаращено.
– А чому б нам не почати варити з них мило? – поцікавився я у матінки.
Її ця ідея неабияк зворохобила.
– А що – і справді! Не пропадати ж добру.
Роботи навалило стільки, що ми ухекалися не на жарт.
Одного вечора ми після довгої наради вирішили, що Макс буде дбати про городину, бо увесь город ми засіяли цикутою і блекотою, щоб була приправа до м’яса, а також стежити за котлами, в яких виварювалися кістки і тлущ. На мене лягла вся різницька робота, а на маму – кухня і роля незрівнянної Лоліти.
Проте й далі ми не встигали за всім, і тоді мама запропонувала залучити до компанії свого брата, а мого стрийка.
Стрийко мешкав за містом на хуторі, і було в нього донька Рузя та три дебелих підсвинки: мій ровесник Бодьо та два близнюки – Мілько і Філько.
Стрийко займався теж непоганим ґешефтом: ловив котів і собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих