Коханець леді Чаттерлі - Девід Герберт Лоуренс Бібліотека світової літератури

Скачать книгу

цим летючим словом-метеликом? Адже воно здатне будь-якої миті спурхнути в повітря і зникнути разом з іншими «так» або «ні»… мов зграйка метеликів.

      – Я думаю, ти правий, Кліффорде. Мені здається, я згодна з тобою. Хоча життя може повернути все це в інший бік.

      – Але поки воно не повернуло в інший бік, ти згодна?

      – О так! Я думаю, що згодна… Правда.

      Вона дивилася на коричневого спанієля, що вискочив з бічної стежки і позирав на них, задерши носа, глухо, хрипко гавкаючи. Чоловік з рушницею, що швидкою, безшумною ходою йшов за ним, заступив їм шлях з таким виглядом, ніби збирався на них напасти; та замість цього він зупинився, привітався і повернувся до схилу. Це був усього лише новий лісник, але він налякав Конні своєю несподіваною появою. В його раптовому вторгненні їй вбачалося щось загрозливе.

      Це був чоловік у темно-зелених вельветових штанях і гетрах… вдягнений трохи старомодно, з червонуватим обличчям, рудими вусами і холодним поглядом. Він швидко спускався вниз.

      – Мелорз! – гукнув Кліффорд.

      Чоловік, напівобернувшись, відповів ледь помітним жестом, в якому відчувалася солдатська виправка.

      – Ви б не могли розвернути крісло і підштовхнути його? Так мені буде легше, – мовив Кліффорд.

      Чоловік одразу ж повісив рушницю на плече і рушив до них все тією ж незвичайно швидкою, плавною ходою – в ній було щось таке, ніби він хотів залишитись невидимим. Він був досить високий, худий і мовчазний. Він навіть не глянув на Конні, дивився тільки на крісло.

      – Конні, це новий лісник, Мелорз. Ви ще не розмовляли з її світлістю, Мелорзе?

      – Ні, сер!

      Чоловік зняв капелюха, показавши густе, майже біляве волосся. Він втупився прямо в очі Конні незворушним, спокійним і байдужим поглядом, так, ніби хотів розгледіти, що вона собою являє. Цим він змусив її дещо засоромитись. Вона знічено кивнула йому, а він, переклавши капелюха в ліву руку, злегка вклонився, як джентльмен, але так і не промовив ні слова. Якусь мить він стояв нерухомо із капелюхом у руці.

      – Але ви вже якийсь час працюєте, чи не так? – звернулася до нього Конні.

      – Вісім місяців, мадам… Ваша світлість! – він спокійно виправив себе.

      – І вам тут подобається?

      Вона дивилася йому в очі. Його очі трохи звузилися, іронічно, навіть з легкою зухвалістю.

      – Авжеж, так, дякую, ваша світлосте! Я виріс тута… – він знову злегка вклонився, відвернувся від неї й відступив убік, щоб узятись за крісло. Коли він вимовляв останні слова, його голос раптом зазвучав по-тутешньому протяжно, – мабуть, він зробив це, глузуючи, оскільки до того в його вимові не було й тіні місцевого діалекту. Він виглядав майже як джентльмен. У будь-якому разі це був незвичайний чоловік – меткий, спритний, але відчужений і досить самовпевнений.

      Кліффорд завів свій маленький мотор, Мелорз обережно розвернув крісло і скерував його у бік схилу, що полого спускався до темних заростей ліщини.

      – Це все, сер Кліффорд? – спитав

Скачать книгу