ТОП просматриваемых книг сайта:
Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський
Читать онлайн.Название Відьмак. Вежа Ластівки
Год выпуска 2014
isbn 978-617-12-2408-7,978-617-12-2405-6,978-617-12-1656-3
Автор произведения Анджей Сапковський
Серия Відьмак
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Що ти собі уявляєш, шмаркачко?! – крикнув він. – Я тобі міг би батьком бути!
– Дідусем, – виправила вона прохолодно. – А то й прадідом. Але ти ним не є. Я не знаю, ким ти є. Але напевне не тим, за кого хотів би себе видати.
– Я той, хто знайшов тебе на болоті, мало не примерзлу до моху, із чорною шкаралупою замість обличчя, непритомну, запаскуджену й брудну. Я той, хто забрав тебе у дім, хоча не знав, хто ти така, і мав право думати про найгірше. Той, хто тебе перев’язав і поклав у ліжко. Лікував, коли ти конала від гарячки. Доглядав. Мив. Повністю. Навколо татуювання також.
Вона знову зарум’янилася, але з очей її й не думав зникати виклик.
– На цьому світі, – гарикнула вона, – шахрайська видимість інколи вдає правду, як ти сам сказав! Я також трохи знаю світ, уяви собі. Ти врятував мене, перев’язав, доглядав. Дякую тобі за те. Я вдячна тобі за… за доброту. Але ж я знаю, що немає чогось такого, як доброта без…
– Без розрахунку і надії на користь, – закінчив він із посмішкою. – Так-так, знаю, бувала з мене людина, хтозна, чи не відаю я світ настільки ж добре, як ти, Цірі. Поранені дівчата, як відомо, позбуваються усього, що має хоч якусь вартість. А поки є вони непритомними чи занадто слабкими, щоб чинити опір, інші звичайно потурають своїм почуттям та бажанням – і нерідко у збочений та неприродний спосіб. Вірно ж?
– Ніщо не таке, яким воно виглядає, – відповіла Цірі, знову заливаючись рум’янцем.
– Наскільки ж справедливе зауваження. – Він кинув наступну шкірку на відповідну купку. – І наскільки ж безжально воно підводить нас до думки, що ми, Цірі, не відаємо одне про одного нічого. Знаємо тільки зовнішні образи, а вони дурять.
Він почекав хвилинку, але Цірі не поспішала говорити хоча б щось.
– Хоча обом нам вдалося провести щось начебто вступного дізнання, ми й надалі не відаємо одне про одного нічого. Я не знаю, хто ти є, ти не знаєш, хто є я…
Цього разу він чекав із розрахунком. Вона дивилася на нього, а в очах її таїлося запитання, якого він очікував. Щось дивне блиснуло в її очах, коли вона те запитання поставила.
– Хто розпочне?
Якби сутінками хтось прокрався до хати із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину, у світлі вогню і жару побачив би сивобородого старця, схиленого над купою шкір. Побачив би також дівчину з попелястим волоссям і паскудним шрамом на щоці, шрамом, що аж ніяк не пасував до великих, наче у дитини, зелених очиськ.
Але ніхто не міг того побачити. Хата стояла серед очерету, на мочарах, куди ніхто не наважувався заходити.
– Звуся Висоготою із Корво. Був я лікарем. Хірургом. Був алхіміком. Був дослідником, істориком, філософом, етиком. Був професором в Оксенфуртській академії. Мусив я звідти втікати після опублікування одного трактату, який визнаний був безбожним, за що тоді, п’ятдесят років тому, загрожувала смертна кара. Я мусив емігрувати. Моя дружина емігрувати не схотіла, тож кинула мене. А я зупинився лише на півдні, у Нільфгардській імперії. Урешті