LITMIR.BIZ

Скачать книгу

За кілька днів ми знімемо шви, а до того часу я буду прикладати арніку та витяжку з вербени. Не стану вже замотувати тобі усю голову. Добре гоїться. Справді добре.

      Вона не відповіла. Рухала губами і щелепою, морщилася і кривила обличчя, випробовуючи, що рана дозволяє, а чого – ні.

      – Я приготував юшку з голуба. Поїси?

      – Поїм. Але цього разу спробую сама. То принизливо, коли тебе годують, наче паралітичку.

      Їла вона довго. Дерев’яну ложку підносила до губ обережно і з таким зусиллям, начебто важила та фунта зо два. Але впоралася без допомоги Висоготи, який з інтересом придивлявся до неї. Висогота був допитливим – і допитливість свою ледь стримував. Знав, що разом із поверненням до дівчини здоров’я почнеться обмін фразами, які можуть пролити світло на таємничу справу. Знав і не міг дочекатися тієї хвилини. Надто довго він мешкав сам-один на пустині. Дівчина скінчила їсти, впала на подушки. Мить-другу мертво вдивлялася у стелю, потім повернула голову. Незвичайно великі зелені очиська, знову звернув на те увагу Визогота, надавали її обличчю вираз невинної дитинки, що явно протирічило паскудно скаліченій щоці. Визогота знав цей тип вроди – великоока вічна дитина, фізіономія, що викликає інстинктивну реакцію симпатії. Вічна дівчинка, навіть коли двадцятий – та й тридцятий – день народження зникне з пам’яті. Так, Висогота добре знав цей тип вроди. Його друга дружина була такою. Його дочка була такою.

      – Мушу звідси тікати, – сказала дівчина. – Причому швидко.

      За мною женуться. Але ж ти про це знаєш.

      – Знаю, – кивнув він. – Це були твої перші слова, які, щоби там що, не виявилися маренням. Вірніше, одні з перших. Спершу ти запитала про свого коня і свій меч. У цій послідовності. Коли я запевнив тебе, що кінь і меч під доброю опікою, ти стала підозрювати, що я спільник якогось Бонгарта і що я не лікую тебе, а піддаю тортурам надії. Коли я не без зусиль довів тобі, що ти помиляєшся, ти відрекомендувалася як Фалька й подякувала мені за порятунок.

      – То добре. – Вона відвернула голову на подушці, наче бажаючи уникнути необхідності дивитися йому в очі. – То добре, що я не забула тобі подякувати. Я це пам’ятаю, наче крізь туман. Не знаю, що було правдою, а що сном. Боялася, що не подякувала. І я не звуся Фалькою.

      – Про те я також довідався, хоча, скоріше, випадково. Ти говорила у гарячці.

      – Я утікачка, – сказала вона, не повертаючись. – Бігла. Небезпечно давати мені прихисток. Небезпечно знати, як звуть мене насправді. Я мушу сідати на коня й утікати, поки мене тут не вислідять…

      – Хвилину тому, – сказав він лагідно, – ти мала проблеми з тим, аби сходити на нічний горщик. Я якось не дуже бачу тебе сідаючою на коня. Але запевняю: тут ти у безпеці. Ніхто тебе тут не вислідить.

      – Мене напевне переслідують. Ідуть по слідах, перевернуть усю навколишню місцину…

      – Заспокойся. Кожного дня дощить, ніхто не знайде слідів. А ти – на пустелі, у домі пустельника, який відірвався від світу. Так, щоб і світу було нелегко його знайти. Втім, якщо ти бажаєш, я можу пошукати, як переказати звістку про тебе твоїм близьким

Скачать книгу