LITMIR.BIZ

      Діти плачуть, і плачуть дерева.

      У мами не очі, а дві сльози.

      Синхрофазотрони ридають, як леви,

      І фіолетовий плач у грози.

      Передані сльози оркестрам і лірам,

      Митцям передані,

      бо людям ніколи, —

      Художники плачуть

      «Королем Ліром»,

      «Снігами Кіліманджаро»

      і «Гернікою»…

      Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане,

      «Валькірією» захлинувся в Одесі…

      Майнуло – і він мене промине,

      Чи я загублю його десь.

      Рідні пророки злісно шептали:

      «Він шизофренік, не йди в його очі».

      І поетичні муки Танталові

      Злякано врочили.

      Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,

      Денно і нощно мне глину й залізо.

      Чорна фуфайка йому до лиця,

      «Юманіте» у кишені навскіс.

      Атомні сльози течуть в імлі

      На чистий пензель солоною правдою…

      Він сам – геніальна сльоза Землі

      В штанах, замурзаних райдугою!

      Дві сестри, тоненькі і сухенькі,

      Осінь ловлять в пелени над ставом.

      З господарства лине чистий дзенькіт,

      У воді поплюскує небавом.

      Віспа порябила лиця жовті,

      Доброти у серці не роз’їла.

      Полум’яне листя сипле жовтень,

      Тужавіє нива задубіла.

      Гуси білі, вилизані, тлусті

      Ґелґотять, бо скоро будуть вбиті,

      І калина у червоній хустці

      Кров’ю сходить по степлілім літі.

      Дві сестри старенькі на пташарні

      Лускають насіння гарбузове,

      І дрижать їх руки незугарні,

      Чорні, закоцюрблені, дубові.

      Кури, гуси – все життя у пір’ї.

      Є город маленький коло хати.

      Чорнобривці спіють на подвір’ї.

      Є коза, щоб молоко давати.

      А вітри двадцятого століття

      Моє серце трудне підіймають.

      І сидять старенькі край заміті

      У вогні осіннього розмаю,

      Вмерло їхнє «бути чи не бути»,

      А повз них летять у світ дороги.

      Стань!

      Подумай!

      Скільки доль забутих

      Навіть не спиналося на ноги.

      Непомічена прийшла людина.

      Непоміченою тихо вмерла.

      Стань! Тяжка провина безневинна

      Крила над тобою розпростерла.

      Закрутили, загули, заграли,

      Чистим лугом серце повели

      Вишукані голубі хорали

      По стежині сизої імли:

      Жовтороті полохливі грози

      Пнулися з оранжевих шкарлуп,

      І дуби, як чорні важковози,

      Гупали, всідаючись на круп.

      Схід

Скачать книгу