LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Так і стояли руські міста, відкриті для будь-яких зайд, зате в’їхати до міста можна було крізь ворота.

      Всього цього вершник не знав. Він лише на хвильку зупинив коня і продовжив свій шлях. Копита лунко цокали дерев’яним настилом (не пропадати ж колодам із мурів!). Весняне сонце вже перевалило за полудень, але сили добряче припікати ще не мало. Цю пору – коли весняні води вже зійшли, а комарі з болота ще не рояться – містяни любили найбільше.

      Поява незнайомця зазвичай пройшла непомітною для жителів міста: вони звикли до подорожніх, купців і усіляких пройдисвітів. Цим їх не здивуєш. Напевне, єдині, кого зацікавив вершник, були місцеві шибайголови, що уперто супроводжували прибулого. На їхнє превелике розчарування, незнайомець навіть не поглянув у їхній бік, від чого остаточно перестав їх цікавити.

      На вершнику була досить дорога одіж. Таку носили або бояри, або збагатілі на продажу заморських товарів купці. Щоправда, не могло не кинутися в очі, що одіж уже не нова, запилючена і де-не-де навіть вицвіла від сонця. Але й такий одяг був не по кишені для більшості містян.

      Усією своєю поставою приїжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлі темно-русяве волосся здавалося світлим.

      До сідла коня ззаду були прив’язані дві невеликі торби. Помацати їх вміст ні в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясі вершника виразно відганяла будь-яке зазіхання на чужу власність.

      Та, видно з усього, вершник був уперше у Львові і без сторонньої допомоги обійтися не міг. Тому звернувся до хлопчаків, що трапилися на шляху.

      – Гей, хто мені підкаже, де я можу зупинитися на кілька днів?

      Наперед чомусь вийшов найменший.

      – Знаєш, де можна зупинитися? – скептично поглянув на малого вершник.

      – Знаю. Мій батько приймає подорожніх, – шморгнув носом хлопець. – І зовсім недорого, – додав малий із знанням справи.

      Чоловік усміхнувся.

      – Що ж, показуй дорогу. Далеко звідси?

      – Та ні! – махнув той рукою. – Он, де церква.

      Босоногий хлопець хутко побіг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повіддя, і кінь слухняно потюпачив дорогою.

      Заїжджий двір дійсно примостився при церкві Іоанна Хрестителя – єдиної поки що кам’яної споруди біля замку. Туди було не так і близько, як твердив юний супровідник. Зрештою, невдовзі подорожній зрозумів причину: дорогою він зауважив ще один заїжджий двір, а при воротах – сердитого господаря. Подорожній усміхнувся у вуса: малий далеко піде, але не у військовій справі.

      Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищі, де в оточенні галасливого птаства стояв літній чоловік у домотканій сорочці, підперезаній червоним шнуром. На ногах у нього були хоч і підтоптані, але все ж таки чоботи, а не прості личаки, як у всіх. Господар повагом оглянув приїжджого.

      – Маю честь говорити з господарем? – запитав прибулий, не злізаючи з коня.

      – Саме так, – кивнув той.

      – Твій

Скачать книгу