LITMIR.BIZ

Скачать книгу

А що їм іще потрібно для щастя? І от сьогодні, на другий день Великодня, Андрій вирішив сказати тестю про своє рішення іти на Низ, зазнати козацької долі в Січі… Довго говорили, радились, і тестеві не дуже сподобався його задум. Єдине, що розраджувало Михайла – це те, що з ним іде Іван, уже досвідчений хлопець, бо він був старшим за Андрія та й татар бачив частіше. Вирішили не говорити про задум нікому, а як прийде час, то вже всі дізнаються… А поки що треба мовчати.

      Та Даринка душею відчувала, що з Андрієм коїться щось незрозуміле: вночі, доки засне, всі боки заштовхає Даринці, став підніматися у темряві та приколисувати маленького синочка і довго, до нестями виціловував Даринку, пестив ніжне тіло, а вже вранці милувався її красою, доки вона спала, розпустивши русяве волосся на подушці. Дружина розплющувала очі і зустрічалася з Андрієвими очима. З любов’ю чекав, доки вона прокинеться, щоб знову пестити й виціловувати свою зіроньку, любов свою – єдину в цілому світі…

      «Де ж ти, мій милий, виїжджаєш,

      Що ти мене, молодую, покидаєш?»

      «По чім же ти мене пізнала,

      Що ти мені всю правду сказала?»

      «Рано встаєш, коня напуваєш,

      Частенько коням обрік даєш,

      В сіни ідеш – сіделка шукаєш,

      До хати ідеш – дитину колишеш:

      Люляй, люляй, дитино малая,

      Зосталася мати молодая!

      Вернися ж ти, мій миленький, вернися,

      Куреной горіли напийся!»

      «Не вернуся, мила, не вернуся —

      Я в дорозі сирої нап’юся».

      «А хто ж тобі, миленький, головку змиє?»

      «В чистім полі дрібен дощик ліє,

      То і мені головоньку змиє».

      «А хто ж тобі, мій миленький, постільку постеле?»

      «В чистім полі травиця шовкова,

      То для мене постелька готова».

      «А хто ж, мій миленький, могилу тобі оплаче?»

      «В чистім полі чорний ворон кряче,

      То ж мені могилку оплаче».

      Цього ранку, коли мати вже вийшла з хати, а малеча ще спала, Андрій, приголублюючи голову дружини до грудей, сказав їй про свій намір вирушити до Війська Низового – воювати проти ординців, що спаплюжили його душу, вбили батька та понівечили тіло рабським клеймом. Очі Даринки застигли в невимовному жахові, вона не могла повірити, що це не сон. Та чи може таке бути?..

      – Андрійку, любий, у нас же синочок… А як же ми без тебе, батечку ти наш? – І, взявши малого з колисанки, поклала поміж них.

      А малий Миколка, ніби відчувши невідворотність цієї події, не розуміючи нічого спросонку, водив оченятами то на Даринку, то на Андрія, тягнувся рученятами до них обох… І тоді сльози бризнули з очей Даринки, як при неочікуваному сліпому дощі, коли ще навколо сяє сонце і не видно темних дощових хмар, аж раптом – дощ.

      – Миколко, Миколко, скажи татусеві, хай не кидає нас, – шепотіла заплакана Даринка. – Ми хочемо зростати з татком!

      А немовля притулилося до Андрія, хапало рученятами за чуб і тягнуло до себе.

      – Добре,

Скачать книгу