Присмак волі - Володимир Кільченський

Скачать книгу

Їх відкинули до загального гурту. Хлопці здерли обгорілу тканину з обпеченого тіла та почали нишпорити на траві, шукаючи прохолоду, щоб хоч якось вгамувати нестерпний біль. Загальний ґвалт і божевільний шабаш ногайців продовжувався. Деякі з них підкидали хмиз у багаття, інші ходили з водою, щоб напоїти невільників та погодувати їх, бо вони тепер – їхній ясир. Здавалося, ногайці нічогісінько не тямлять у людському безмірному лихові…

      Хлопці зайняли місце на краю гурту інших полонених. Побачили, що увага татар уже послабилась, і вони тепер захопилися своїми ігрищами та веселощами. Тиміш непомітно став пересуватись навколішки та роздивлятись, в якому гурті його Орися. Побачив, як хтось із гурту дівчат махав рукою, і він непомітно, щоб не привертати увагу ногайців, пересунувся туди. Нахилився до Орисі, і вона, схлипуючи, припала до нього. Тиміш прошепотів їй на вухо, щоб вона сьогодні вночі лягла на краю гурту напроти Великого Ковша, в їхній бік. Вони з Андрієм мають намір втікати, а без неї Тиміш не піде.

      Орися погодилась, і хлопець став пересуватися до свого гурту, не привертаючи до себе ворожих очей. Потроху ґвалт почав вщухати, змучені полонені та зморені поневолювачі готувалися спати. Хлопці як могли підлагодили свої недобиті чоботи, знайшли неподалік по каменюці і стали спостерігати, як несуть охорону ногайці.

      Поневолювачі були виснажені довгим переходом, тож рано повкладалися спати, проте де-не-де висувалися похилені голови дозорців. Тиміш поповзом дістався до дівочого гурту і тихенько покликав Орисю. Вона чекала на нього і полізла мовчки назустріч, пригорнулася, тільки й прошепотіла:

      – Я за тобою, любий… Біжимо разом…

      Андрій, розпластавшись на землі, вже чекав їхньої появи неподалік від чоловічого гурту. Махнув рукою на північ і поліз вперед, припадаючи до землі, за ним – Орися, позаду – Тиміш.

      Поки що доля була прихильною до них: вдалося пролізти поміж вартових непоміченими. Через сажнів двісті втікачі піднялися на коліна і, прислухаючись, тихцем рушили у бік Великого Ковша. Дякуючи богові, небо було чисте, і зорі так принадно запрошували на волю та підказували шлях. Пройшли не менше двох верст, і треба було перепочити, обдивитися, чи є десь вода, щоб освіжитися та набратися сил. Десь далеко було чути перегуки ногайських роз’їздів, і Андрій вирішив, що слід іти далі в напрямку свого дому, сподіваючись, що їм по дорозі таки трапиться вода.

      – Треба відійти якомога далі, можна вранці і роси назбирати! – упевнено мовив Андрій.

      З розповідей батька він знав, що ногайці стояли ордою не дуже далеко від Січі і боялися занурюватись у володіння запорожців малими ватагами. Турбувало тільки одне: козаки були на правому березі Дніпра і досить рідко навідувалися у степи вище Кінських Вод. Це були нічиї степи, так зване Дике Поле. Сюди на лови звірини ходили і християни, і татари – увесь охочий до промислу люд. Проте жевріла надія, що втікачі встигнуть до сходу сонця відійти якомога далі від табору кочівників. А сонце вже й не забарилося, весело заспівали пташки, примовкли невгамовні коники. Хлопці боялися зустріти навіть татарських

Скачать книгу