Присмак волі - Володимир Кільченський

Скачать книгу

Після ночі відпочинку люди з пораненими та побитими ногами ледве йшли, і погоничі підганяли ударами палиць та нагаями. Невільники потроху набирали хід, але невдовзі, знесилені, стали падати і плутатись під ногами тих, які ще могли йти. Тоді татари продирались до них, відсікали сиром’ятину та добивали. Крики вмираючих, загальний ґвалт та стогін висіли в повітрі постійно: дитина кликала маму, чоловік гукав жінку, яку добивали озвірілі нехристі. Знесилених літніх людей і дітей добивали, колючи шаблею, та скочували зі шляху на узбіччя.

      Такого страхіття Андрій не міг уявити собі в самому пеклі, і чим далі вони просувалися на південь, чим вище було липневе палюче сонце, тим більше людей падало із загальної лави, і їх не встигали добивати охоронці. Андрій з Тимошем, незважаючи на молоді роки, теж ледве пересували ноги, на яких уже стали розлазитись добротні колись сап’янові чоботи. Піт заливав очі, а на зв’язаних руках обдерлась шкіра, і вже відчувався не біль, а нібито хтось невидимий пиляв по кістках і тисячі шпичаків втикав у голову Андрія. Ще трохи, і хлопець міг уже звалитися на землю, як почув крики погоничів, щоб зупинилися, і їм стали розносити у шкіряних міхурах воду, яку брали в невеликій річці. Серед них було двоє молодих татарчуків, які, давши води, засміялися, потім полили голови бранців, примовляючи:

      – Живий, живий, ходи, ясир, живий!

      Хлопці з ненавистю поглядали на заброд, а втім замахали вдячно головами. Знову годували в’яленою кониною, а декого примушували їсти силоміць, і люди їли це протухле, пропахле татарським духом м’ясо.

      Недовго дали відпочити, і лави полонених знову рушили вперед, а позаду чувся стогін вмираючих, тих, хто вже не міг продовжувати цю страшну ходу в неволю. Ніщо не могло зупинити поневолювачів: ні благання пожаліти немічних дітей, ні тіла померлих, що лежали просто на дорозі… Дивно… Вони хоч і іншої віри, але теж чиїсь діти, батьки, сини, проте поводяться наче нелюди.

      Наближався вечір, і необхідно було до настання сутінків довести ясир у ногайські степи, бо тут ще могли налетіти козацькі загони та відбити своїх… А сонце хилилося, хилилося ще нижче, і надія на здобуття волі щезала. І тоді десь із дівочої лави пролунав змучений, але такий пронизливий грудний голос, що зачіпав душу, і вже весь поневолений християнський люд співав свою лебедину пісню:

      Ой, на горі огонь горить,

      Ой, на горі огонь горить,

      А в долині козак лежить.

      Накрив очі китайкою,

      Накрив очі китайкою,

      Заслугою козацькою.

      Що в головах ворон кряче,

      Що в головах ворон кряче,

      А в ніженьках коник плаче.

      – Біжи, коню, дорогою,

      – Біжи, коню, дорогою,

      Степовою, широкою,

      Щоб татари не піймали,

      Щоб татари не піймали,

      Сіделечка не здіймали.

      Сіделечка золотого,

      Сіделечка золотого

      З тебе, коня вороного.

      Як прибіжиш під ворота,

      Як прибіжиш під ворота,

      Стукни,

Скачать книгу