LITMIR.BIZ

Скачать книгу

моїх спостережень, схоже на те, що мало людей на таких рейсах засинають у першу годину… а от пізніше сплять уже майже всі. Першу годину люди займаються тим, що роздивляються на краєвиди, балакають зі своїми благовірними чи з сусідами по подорожі, випивають чарочку або дві.

      – Освоюються, ви хочете сказати, – докинув Алберт. Він абсолютно погоджувався з тим, що говорив містер Дженкінс, хоча його власне освоювання було вкрай коротким; він перебував у такому збудженні перед подорожжю і тим новим життям, яке на нього чекало, що останні пару ночей майже не спав. І в наслідку вимкнувся, як лампочка, майже відразу, щойно «Боїнг-767» покинув землю.

      – Влаштовуються у своїх гніздечках, – погодився містер Дженкінс. – Ви, часом, не звернули увагу на той столик-візок перед кабіною пілотів, хлопчи… Алберте?

      – Я бачив, він там стоїть, – кивнув Алберт.

      Очі Дженкінса спалахнули:

      – Так, дійсно, його можна було або побачити, або перечепитися через нього. Але чи побачили ви його по-справжньому?

      – Здогадуюсь, що ні – якщо вам там щось кинулось в очі, то мені – ні.

      – Помічають не очі, Алберте, помічає розум. Тренований, дедуктивний розум. Я не Шерлок Голмс, але я помітив, що його тільки недавно витягли з тієї маленької комірки, куди його ховають, і на його нижній поличці все ще стоять ужиті склянки з подачі напоїв перед злетом. З цього я роблю такі висновки: літак злетів нормально, піднявся до своєї крейсерської висоти і, на наше щастя, було задіяно автопілот. Потім капітан вимкнув світлове застереження щодо ременів безпеки. Це відбулося приблизно через тридцять хвилин від початку польоту, тобто якщо я правильно інтерпретую обставини – приблизно о першій ночі за Тихоокеанським літнім часом.

      Коли вимкнулося світлове застереження про ремені безпеки, підвелися стюардеси й почали виконувати своє перше завдання – на висоті 24 000 футів, яка дедалі зростала, вони готували коктейлі для приблизно ста п’ятдесяти осіб. Тим часом, капітан програмує автопілот летіти на схід таким-то курсом, утримуючи літак на висоті 36 000 футів. Кілька пасажирів – фактично, одинадцятеро нас – заснули. Серед решти хтось, можливо, куняє (але западаючи в сон недостатньо глибоко, бо це не врятувало його від того, що трапилося потім), інші ж залишаються цілком бадьорими.

      – Влаштовуються у своїх гніздечках, – підказав Алберт.

      – Точно! Влаштовуються у своїх гніздечках. – Дженкінс помовчав, а потім не без мелодраматичності додав: – От тоді це й трапилося.

      – Що трапилося, містере Дженкінс? – перепитав Алберт. – У вас є якісь припущення щодо цього?

      Дженкінс довго не відповідав, а коли нарешті почав, чимало веселості пропало з його тону. Слухаючи його, Алберт уперше зрозумів, що під своїм дещо театральним флером Роберт Дженкінс наляканий не менше за самого Алберта. І виявив, що йому це байдуже; це робило літнього автора детективів у добряче виношеному піджаку справжнішим.

      – Дедукція у найчистішому вигляді є в історіях про таємницю замкненої кімнати, – почав Дженкінс. – Я сам написав колись трохи таких – більше,

Скачать книгу