LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Не думаю, що він вечеряв, – кинув оком на стіл старий козак.

      Він підійшов до лавки і потряс за плече лежачого.

      – Ставай! Приймай гостей! Ставай!

      Жодної відповіді. Ніякого руху.

      – Ставай трясця твоїй матері! Ставай, бо сядемо без тебе!

      Він перевернув лежачого горілиць, уважно придивився. Враз посерйознішав. Приклав вуха до грудей. Прислухався.

      – Богдане, дай-но мені оте люстерко.

      Приклав дзеркальце до вуст. Почекав, поглянув на нього – не запітніло.

      – Що там?

      – Нічого доброго. Представився наш господар. Царство йому небесне.

      Витягнув ножа різнув по зовнішній стороні кисті, роблячи глибокий надріз. Жодної реакції. Точно вмер.

      Обоє замовкли.

      Потріскував віск і сизий димок вився під стелю. Неясні тіні колихалися по кутах. Більше нікого не було в хаті. Вони – самі.

      Охрім витягнув люльку і задимив. По кімнаті рознісся запах тютюнового диму. Діжка взяв з нього приклад.

      – Приготував вечерю і загнувся…

      – Ги! – красномовно підтримав Богдан.

      – Не пропадати ж стравам. – пляшка, неначе приворожила Охріма – він не відводив від неї погляду. – Повечеряємо, заодно пом’янемо цього чоловіка, – перехрестився. – Прости Господи! – побожно звів очі догори і взявся за бутлю.

      – Може він не сам жив? Не можна так! Якось не по собі мені тут. Може візьмемо трохи їжі і переночуємо у степу.

      – Ще чого?! Візьмемо їжу і підемо! Як злодії! Ні, я ніде не піду з цієї хати. Сідай! – наїжачився козак.

      Вмостився на лаву перед столом. Поглянув на Богдана. Той трохи постояв, подумав.

      «Засміють, коли взнають, що покійника перепудився!» – промелькнула думка.

      Важко зітхнув і сів так, щоб бачити мерця.

      Взялися за вечерю. Для початку випили, а потім взялися до смачної юшки, соломахи, перепічок та запашистого узвару. Коли голод був вгамований, Охрім сперся на стіну, попустив пояс, поклав руку на ще теплу піч.

      – Хе, добре.

      – Може переночуємо надворі? Я бачив на подвір’ї копицю сіна.

      – Спи, де хочеш. Я буду спати тут.

      – А мрець?

      – А що він мені зробить? Живих треба боятися, а не мертвих.

      Богдан набурмосився.

      – Знаєш, що, козаче. Розкажу я тобі одну оповідку. Щоб спалося краще. Ги-ги.

      Мовчанка у відповідь.

      – Верталися якось з ярмарку двоє друзяк. Але оскільки засиділися в шинку, то ніч застала їх в дорозі. Йдуть, собі, йдуть, вже й проголоднілися добряче. Як оце ми з тобою. Раптом глип стоїть хата, у вікнах світиться. Зайшли всередину. Нікого нема, лише мрець на лаві лежить. А на столі – ціла купа наїдків і питва, як оце у нас з тобою сьогодні. Один каже: «Я боюсь». Другий: «А я ні». Взяв та й прив’язав мерця до лавки. Лише настала північ – почав ворушитися мертвяк, кричати, з-пут вириватися. Мало лавки не потрощив. А коли треті півні запіяли в мент затих. Так вони вирятувалися і пішли далі додому.

      На дворі захропіли коні. Богдан здригнувся, схопився, виглянув. Біля коней нікого.

Скачать книгу