LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Дуже вам дякую.

      Я хотів, щоб він відповів на мою усмішку й визнав, що піджартував із мене, але на його задумливому обличчі не було й натяку на веселість.

      – Попрошу вас виконати два мої прохання. Перше: нікому в селі не кажіть, що познайомилися зі мною. Це з причини певних подій під час війни.

      – Я чув про це.

      – Що ви чули?

      – Одну історію.

      – Є дві версії цієї історії. Облишмо їх. Для них я відлюдник. Ні з ким не бачуся. Ви зрозуміли?

      – Певна річ. Нікому не скажу.

      Я здогадався, яке буде друге прохання. Не приходити на віллу.

      – Друге прохання. Ви прийдете сюди в суботу й заночуєте – до понеділка. Якщо вас не лякає ранкова мандрівка.

      – Дякую. Дуже дякую. Буду радий.

      – Як гадаю, перед нами багато відкриттів.

      – «Невтомно будемо шукати»?

      – Ви прочитали це в книжці на пляжі?

      – Невже не для того ви її залишили, щоб я прочитав?

      – А звідки мені було знати, що ви туди прийдете?

      – Я відчував, що за мною спостерігають.

      Втупившись у мене темно-карими очима, Кончіс барився з відповіддю. Бліда тінь усмішки.

      – Чи й тепер таке відчуваєте?

      І знову він глянув за мою спину так, ніби побачив щось у лісі. Я оглянувся. В соснах нікого не було. Подивився на Кончіса. Може, жартує? На його губах і далі тремтіла прикра іронічна усмішка.

      – А що, справді спостерігають?

      – Я просто спитав, пане Ерфе, – простягнув він руку. – Якщо ви чомусь не зможете прийти, то залишіть у Сарантопулоса записку. Гермес її забере. Тут вона буде наступного ранку.

      Коли я тиснув Кончісові руку, в мене на обличчі, мабуть, відображалася підозрілість, яку він хотів навіяти. Довше, ніж цього вимагають правила бонтону, він затримав мою долоню у своїй. Міцно тиснув і допитливо дивився на мене.

      – Пам’ятайте. Випадок.

      – Хай буде так, як кажете.

      – А тепер ідіть.

      Я роблено всміхнувся. Якісь дурниці – запросити, а тоді спровадити, ніби я зловживаю його терпінням. Кончіс не змінив свого рішення, тож я злегка вклонився й подякував за чай. Він відповів таким самим уклоном. Не залишалося нічого іншого, як піти собі.

      Пройшовши ярдів п’ятдесят, я оглянувся. Він не зрушив із місця – повновладний господар маєтностей. Я махнув рукою, й він звів руки чужинським жерцівським жестом, неначе благословляючи по-давньому. Коли я знову обернувся, дім майже сховався за деревами, а Кончіса вже не було.

      Хай там хто він, а таких людей я ще не бачив. У його палючих очах вражало щось більше, ніж самотність, старечі примхи й фантазії. Щось більше крилося за дивним способом провадити розмову, в якій Кончіс неждано порушував якусь тему і так само неждано відходив від неї, за несподіваними загадковими поглядами в порожнечу. Я й не гадав, що в лісі, за якихось сто ярдів, знайду розв’язок загадки.

      Розділ 14

      Уже здалеку я зауважив, що над лазівкою біля брами «Бурані» щось біліє. Подумав був, що це носовичок, але, нагнувшись, побачив кремову рукавичку –

Скачать книгу