LITMIR.BIZ

Скачать книгу

могли створити таку красу. З’ясувалося, що цей подарунок власноруч запакувала жінка, яка сиділа поряд зі мною. Я ніколи не забуду, що сказала Сенді Гортон, коли я похвалила її подарунок.

      – Колись мені сказали, що всі ми робимо одне й те саме, – зауважила вона. – Та насправді важливим є те, як ми це робимо.

      Я часто згадую ці слова, особливо коли знайомлюся з людьми, які перебувають, здавалося б, на абсолютно незначних і непомітних посадах, однак ставляться до роботи з такою пристрастю, що вона стає незвичайною. Кожен, хто хоча б раз у житті зазирнув до «Щасливої вбиральні Валері», ніколи не забуде те, як її власниця ставиться до своєї справи.

      – Ласкаво просимо до вбиральні Валері! – гукає вона. Її девіз: «Не хвилюйся. Попісяй і стань щасливою!» («Don’t worry. Pee happy»).

      Моя донька познайомилася з нею на зупинці в аеропорту міста Шарлотта, що в Північній Кароліні. Валері прибирає туалет – це її робота. Вона завжди усміхнена й невпинно щось наспівує.

      – Ти моє сонечко, моє єдине сонечко, – співає вона кожній жінці, яка заходить до вбиральні.

      – Місць вистачить усім. Тут немає черг і не треба чекати. Жодних черг, чекати не треба! – каже вона, пурхаючи вбиральнею та відчиняючи дверцята кабінок перед відвідувачками. – Якщо не отримуєш задоволення від роботи, краще туди не ходити. Це VIP-заклад! І дуже важливо отримати своє місце в «Щасливій вбиральні Валері». Адже тільки тут можна попісяти і стати щасливою!

      І ця жінка цілісінький день прибирає громадську вбиральню. Вона могла б сприймати себе як людину на найнижчому кар’єрному щаблі. Натомість Валері піднімає настрій усім відвідувачкам, незалежно від того, яке місце ті займають у житті.

      – Давай, давай, давай же просто зараз! – наспівує вона, плескаючи в долоні, обтягнуті гумовими рукавичками.

      Неможливо не помітити те, яке задоволення ця жінка отримує від своєї роботи – роботи, яку можна без перебільшення назвати гидотною.

      Є й інші люди, які виконують свою роботу так само натхненно. Колись я читала некролог медсестри, яка співала своїм пацієнтам. Вони це дуже цінували й завжди прохали, щоб до них прийшла саме «медсестра-співачка».

      А ще є Роберт Макінтайр, який зустрічає пацієнтів і відвідувачів у клівлендській клініці. Його робота полягає в тому, щоб допомагати, видавати інвалідні візки чи показувати пацієнтам клініки з лікування раку або їхнім родичам, де вхід і вихід. Роберт робить усе це з особливим натхненням: він носить червоний піджак та циліндр і співає кожному з них.

      Він ніколи не мріяв стати співаком. Одного разу вирішив долучитися до церковного хору, однак там не змогли втримати «брата Макінтайра». Він мав би бути тенором, але його голос мандрує в тому напрямку, який йому імпонує цієї миті.

      – Я співаю так, як мені комфортно, – каже він.

      Його співоча кар’єра розпочалася 15 років тому в гаражі іншої лікарні. Він працював у тому гаражі, і йому дуже подобалась акустика на паркінгу. Одного разу він приніс на роботу магнітофон, переконався, що він сам-один, і заспівав пісню «Там під містком».

      – Там

Скачать книгу