LITMIR.BIZ

Скачать книгу

аналізів та лікування раку, а волонтери-юристи допомагають скласти заповіт чи вирішити питання, пов’язані з нерухомим майном.

      Це місце зцілення й надії. Тут ніколи не вимагають показати страховку. Це місце, де не панує атмосфера «закладу». Тут не роблять уколів, аналізів крові, не лікують і не обстежують. Воно швидше нагадує дім із каміном, оригінальними картинами на стінах та зручними меблями. Усе це – пожертви окремих осіб та організацій.

      Історія «Місця зустрічі» розпочалась 2000 року в приміщенні магазину площею 6100 квадратних футів. Потім його площа збільшилась удвічі, а річний операційний бюджет зріс із 360 тис. доларів до 1,8 млн. Будівлю вже викупили, і центр функціонує виключно завдяки пожертвам людей та організацій; у ньому працюють 350 волонтерів.

      На місці, де колись була купа бруду, тепер буяє справжній сад зцілення – з фонтанами й водоспадами, різьбленими витворами з каменю та годівничками для птахів. Ковані залізні ворота, заплутані стежки… Казковий лабіринт розповідає історію про дивовижне перевтілення залізного гусеничного кокона на велетенського срібного метелика. Це місце немовби нагадує тобі: світ прекрасний, навіть якщо ти борешся з раком або допомагаєш його подолати тому, кого любиш.

      Поки що в нас немає ліків від раку, однак такі люди, як Ейлін, лікують страх перед цією хворобою, натомість пропонуючи надію. Те саме може робити й кожен з нас. Ми робимо те, що можемо, навіть якщо на перший погляд це видається неможливим.

      Урок 3

      Ти можеш змінити багато, навіть якщо отримаєш мало

      У світі журналістики мене повсякчас називали «матір’ю Терезою», бо я тільки те й робила, що намагалася допомогти всім і кожному. Я не думаю, що бути «добрим самарянином» прикро, коли згадую про те, що роблять соціальні працівники: гоять рани, допомагають розгубленим, самотнім, тим, про кого всі забули.

      Кілька років тому, коли мене попросили виступити з вітальною промовою на факультеті прикладних соціальних наук у коледжі Манделів при Західному резервному університеті Кейза, я не знала, про що говоритиму.

      Перш ніж виступати перед випускниками, я зателефонувала до своїх знайомих соціальних працівників. Усі порадили мені говорити з гумором, адже соціальні працівники його дуже полюбляють. «Розповідай анекдоти», – одностайно радили вони.

      Анекдоти? Я не знала анекдотів про соціальну роботу, окрім тих, які надіслали мені друзі:

      Скільки соціальних працівників потрібно, щоб замінити лампочку?

      Ніскільки. Вони допоможуть їй змінитися самостійно.

      Скільки соціальних працівників потрібно, щоб замінити лампочку?

      Ніскільки. Вона не перегоріла, просто світить по-іншому.

      Скільки соціальних працівників потрібно, щоб замінити лампочку?

      Ніскільки. Вони об’єднаються в команду й напишуть наукову роботу про те, як адаптуватися до темряви.

      І мій улюблений:

      Скільки соціальних

Скачать книгу