LITMIR.BIZ

Скачать книгу

легко розвіювалися. Настільки ж дурнею є і здогади щодо їхнього хисту перекидатися на вовків. Безперечно, існують собаки-вампіри; він бачив і чув їх ночами знадвору. Але то були лише пси. Зненацька Роберт Невілл міцно стиснув губи. «Забудь, – промовив він до себе, – ти поки ще не готовий». Настане день, і він матиме нагоду подолати це, розібрати всі тонкощі, але ще не час. Підстав для хвилювання йому й так вистачало.

      Доївши ланч, він обійшов усю округу, ступаючи від ґанку до ґанку, доки в нього не скінчилися кілки. З дому він узяв їх сорок сім.

      Розділ 3

      «Могутність вампіра в тому, що ніхто не повірить у нього».[11]

      «Вельми вдячний, докторе Ван Хельсінг», – подумав він, відкладаючи вбік примірник «Дракули». Він сидів, похмуро втупившись у книжкову шафу і слухаючи Другий концерт Брамса для фортепіано,[12] пив лимонний соуер з віскі[13] та смалив цигарку.

      Чистісінька правда. Сама книга була мішаниною з забобонів та мильних кліше, але цей рядок був щирою правдою: ніхто не вірив у них, а як можна боротися з чимось, чому не ймеш віри?

      Так воно й склалося. Щось темне й незвідане виповзло з мороку Середньовіччя. Безформні й нечувані істоти, місце яких – на сторінках химерних творів. Вампіри були архаїкою, що час від часу виринала то в пасторальних нарисах Саммерса,[14] то в мелодраматичних опусах Стокера. Відзначені лише побіжною згадкою в «Британіці»,[15] вони виродилися в матеріал для бульварного чтива та низькопробних стрічок, на яких наживалися всілякі писаки та безпутні кіноконтори.

      Така собі байка, що лунає крізь століття. Що ж, усе це правда.

      Він відсьорбнув зі склянки й заплющив очі, відчуваючи, як холодна цівка рідини стікає горлом, розливаючи по шлунку тепло. «Казки виявилися правдою, – думав він, – але нікому не випало нагоди про це дізнатися». До останнього всі відмовлялися вірити, що то могли бути вони – що завгодно, лише не вони. Бо вони – витвір уяви, плід забобонів, їх не може бути. Але перш ніж наука встигла надолужити те, що спочило в легендах, воно пробудилося, пожерши все.

      Того дня він не знайшов шканту. Не став обстежувати генератор. Не прибрав розбитого дзеркала. Не став він і вечеряти, цілком втративши апетит. Та це й не було важко. Йому майже ніколи не хотілося їсти. Поживна трапеза – це останнє, чого він бажав після всього, що робив удень. Навіть п’ять місяців не змогли цього змінити.

      Його думки не полишали тих одинадцятьох – ні, дванадцятьох – дітей, на яких він натрапив удень. Двома рвучкими ковтками він осушив склянку.

      Він кліпнув очима, і кімната перед ним захиталася.

      «Та ви, батечку, налигалися», – подумки мовив він до себе. «То й що? – відказав він собі. – Кому вже можна, як не мені?»

      Він із силою пожбурив книжку крізь кімнату. «Забирайся, Ван Хельсінгу. І Міно, і Джонатане, і кровоокий графе. Ідіть усі геть! Нікчемні вигадки, безглузді відображення гнітючого мотиву».

      З його горлянки

Скачать книгу