LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Дарма я сумнівалася в гостроті зору жінки – велосипед слухався її, мов живий, і їхав дорогою рівно, не хибався на виїмках. Та й машин тут було не багато – тільки й того, що зустріли вантажівку, молоковоз і підтоптаний «Москвич».

      Поштарка не втрачала часу дарма й розпитувала мене. Найперше її цікавило, якою-такою родичкою доводжуся родині Письок. Правду казати не хотіла, та й не потрібна була вона цій жінці. Її вдовольнила розповідь про те, що я – троюрідна племінниця Назара й ось маю одну слизьку справу до його сім’ї, пов’язану з розподілом майна нагло загиблого далекого бездітного дядечка.

      Мова про спадок її дуже збадьорила, і вона відчайдушно запедаляла вперед, у нетрі приватного сектора. Незабаром ми вигулькнули біля червоного цегляного будинку з чорними грядками й молодими деревцятами на подвір’ї.

      – Тобі сюди, – мовила поштарка, пригальмувавши. – Передавай привіт від мене Зіні. Відчиняй хвіртку й заходь, не бійся. У них є собачка, але він не кусається.

      – Не знаю, як вам і дякувати, – зашарілася.

      – То пусте, – запевнила жінка й скочила на велик. – Щасти!

      – Щасти й вам, – мало не вклонилася косоокій, помічною жіночкою вона виявилася, хоч і занадто цікавою… І як мені привіт від неї Зіні передати, якщо поштарка своє ім’я не назвала?

      Мене всю почало трясти від хвилювання, коли відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. Під ноги кинувся маленький собачка й зашавкотів. Можливо, він жодної людини й не вкусив, але кидався на ноги, що аж… Мимоволі зупинилася, бо злякалася, що залишуся без холоші.

      – Хто це там? – двері веранди відчинилися, і звідти висунувся незадоволений писок худої жінки зі, здавалося, зміщеним набік носом.

      – Драстуйте, – привіталася.

      – І тобі не хворіти, – сказала господиня. – Чого тобі? Показники лічильника?

      – Ні, – замотала головою. – Ви – Зіна Писька?

      – Так, це я, – насторожено відповіла жінка.

      – Я – до вас. – Собачка під ногами загавкав дужче.

      – Та цить, заразо, – гаркнула на пса жінка. – Заходь у хату.

      – Дякую, – минула кудлатого охоронця й ступила на веранду.

      Господиня не стала мені пропонувати заходити далі й кивнула на невеликий старенький диванчик під вікном:

      – Сідай, можеш не роззуватися, чого хотіла?

      – Зіно… не знаю, як вас по батькові, – мовила, а в самої від хвилювання спина змокріла.

      – Зінаїда Іванівна, – сухо сказала жінка й у передчутті якоїсь неминучої біди схрестила руки на грудях.

      – Зінаїдо Іванівно, – уже ледь не плакала, – я – позашлюбна дочка вашого покійного чоловіка Назара.

      Жінка жадібно ковтнула повітря й оторопіло провела очима туди-сюди. Відтак схопилася за серце.

      – Синочку! – крикнула вона. – Дай валідолу!

      У ту хвилину валідол був потрібен не тільки їй.

      Я схопилася, допомогла Зінаїді Іванівні сісти на диванчик. Тим часом двері, які вели в хату, відчинилися і забіг схарапуджений… Ірокез. На бігу

Скачать книгу