Щиголь - Донна Тартт

Скачать книгу

сотні вітальних поштівок із побажаннями якнайшвидшого одужання, а під стелею зловісно миготіли сріблясті надувні кульки, опускаючи вниз металеві ниті, що гойдалися, наче жала медуз.

      – До тебе гості, Піп, – сказав Гобі гучним і веселим голосом

      Я побачив, як заворушилася її ковдра. З-під неї вистромився лікоть.

      – Угум, – сказав сонний голос.

      – У тебе зовсім поночі, моя люба. Ти не дозволиш мені підняти штори?

      – Ні, не треба, від світла в мене болять очі.

      Вона була меншою, ніж я її пам’ятав, і її обличчя – пляма в темряві – було дуже білим. Голова в неї була поголена, залишилося тільки пасмо волосся над лобом. Коли я боязко підійшов ближче, то побачив блиск металу в неї на скроні – заколка або шпилька, подумав я спочатку, перш ніж розгледів, що над вухом у неї грізним клубком згорнулися медичні металеві скоби.

      – Я чула вас у коридорі, – сказала вона тихим хрипким голосом, перевівши погляд від мене до Гобі.

      – Що ти чула, голубко? – запитав Гобі.

      – Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.

      Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив – сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі – він був дуже старий.

      – Я гадав, ти спиш, голубко, – сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.

      – Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, – сказала вона, поглянувши на мене.

      – Привіт.

      – Хто ти?

      – Мене звуть Тео.

      – Яка музика тобі до вподоби?

      – Я не знаю, – сказав я, а тоді, щоб не здаватися дурним, додав: – Бетховен.

      – Чудово. Ти схожий на хлопця, якому подобається Бетховен.

      – Справді? – приголомшено запитав я.

      – Я тобі це сказала як комплімент. А я не можу слухати музику. Через головний біль. Це справжній жах. Ні, не треба, – сказала вона Гобі, який прибирав книжки, марлю та пакети з паперовими серветками зі стільця, який стояв поруч із ліжком. – Нехай він сяде тут.

      – Сідай краще тут, – сказала вона мені, трохи посунувшись у ліжку, щоб звільнити для мене місце.

      Спершу подивившись на Гобі, аби переконатися, що так буде о’кей, я сів на ліжко, обережно, однією сідницею, намагаючись не потурбувати пса, який підвів голову й дивився на мене сердитим поглядом.

      – Не бійся, він тебе не вкусить. Хоч іноді він кусається. – Вона сонно подивилася на мене. – Я тебе знаю.

      – Ти пам’ятаєш мене?

      – Ми з тобою друзі?

      – Так, – сказав я бездумно, а тоді збентежено подивився на Гобі, адже я їй збрехав.

      – Я забула твоє ім’я, ти мені пробач. Хоч пам’ятаю твоє обличчя. – Потім, погладивши собаку по голові, вона сказала: – Я не впізнала свою кімнату, коли повернулася з лікарні. Я пам’ятала своє ліжко, свої речі, але кімната була інакшою.

      Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я побачив крісло-візок у кутку кімнати, пляшечки з ліками

Скачать книгу