LITMIR.BIZ

Скачать книгу

не повинен їздити, – повторила вона.

      – Добре. Завтра порвемо контракт. Задоволена?

      Торріані розсміявся:

      – А післязавтра його склеїмо.

      З’явився тренер Ґабрієлі, механіки загнали авто до боксу. Авто смерділо згорілим мастилом і бензином.

      – Клерфе, ви прийдете ввечері? – запитав Ґабрієлі.

      Клерфе кивнув і за хвилю сказав:

      – Ми тут заважаємо, Ліліан. Ходімо з цієї брудної стайні. – Він зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. – Що сталося? Ти справді хочеш, щоб я вже не їздив?

      – Так.

      – Чому?

      Вона завагалася.

      – Я не знаю, як це висловити. Але це, в певному сенсі, дуже аморальне.

      – О Господи! – вирвалося в Торріані.

      – Спокійно, Альфредо, – сказав Клерфе.

      – Я знаю, що це звучить по-дитячому, – сказала Ліліан. – І не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

      Торріані зробив чималий ковток коньяку.

      – Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

      Клерфе розсміявся.

      – Тобі, Ліліан, ідеться про те, що не треба спокушати Бога?

      Вона кивнула.

      – Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

      – О Господи! – повторив Торріані. – Забава! – Він устав зі свого ящика й підійшов до Ґабрієлі.

      – Я мелю дурниці, – розчаровано сказала Ліліан, – не слухай мене!

      – Ти не мелеш жодних дурниць. Ти вмієш тільки здивувати.

      – Чому?

      Він зупинився.

      – Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?

      Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.

      – Я не мушу повертатися до санаторію, – швидко відказала вона.

      – Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?

      Ліліан почула іронію в його голосі.

      – Я не повинна балакати, правда?

      – Але ж ні – повинна. Завжди.

      Вона розсміялася.

      – Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?

      – Уже й не пам’ятаю. Чи ця сукня від Баленсіаґи?

      – Теж не пам’ятаю.

      Він обмацав свої вилиці та плече.

      – Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я ще можу кермувати.

      – Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера?

      – Ні. То буде тільки п’янка в готелі на честь перемоги.

      – Ти не любиш святкувати перемог?

      – Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття. – Обличчя у нього почало вже спухати. – Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читатимеш якийсь розділ з «Критики чистого розуму»?

      – Добре, – згодилася Ліліан. – А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції.

      – Чому?

      – Бо там нема ні гір, ні авт.

Скачать книгу