Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник) - Еріх Марія Ремарк

Скачать книгу

і море, а від Кампо Феліче починався єдиний прямий відрізок дороги – сім кілометрів уздовж берега.

      Клерфе згадав про Ліліан, щойно коли зупинився змінити шини з пробитим протектором. Він, як у тумані, побачив трибуни, схожі на вазони зі строкатими квітами. Ревіння мотору, який, здавалося, злився з нечутним ревом вулкана, завмерло. У тиші, що несподівано настала, яка зовсім не була тишею, йому раптом здалося, що підземний поштовх викинув його колись із кратера вулкана і що він плавно, як Ікар, ширяв, щоб приземлитися в обійми нескінченного щастя, яке було чимось більшим за кохання і персоніфікувалося в певній жінці на трибуні, певному імені та в певних вустах.

      – Жени! – крикнув тренер.

      Авто знову рвонуло вперед, але тепер Клерфе був не сам. Наче тінь фламінго, що летить високо, супроводжувало його тепер це почуття до Ліліан, часом позаду, як вітер, часом попереду, як прозорий прапор, але завжди близько.

      Коли почалося наступне коло, авто завихляло, Клерфе опанував його, проте задні колеса не слухалися. Він намагався вирівняти їх за допомогою керма, але тут несподівано виник закрут, обліплений людьми, як мухами, що обліпили пиріг у сільського пекаря. Авто немов сказилося: його кидало в різні боки, кермо виривалося з рук. Клерфе загальмував, закрут був уже зовсім близько. Він загальмував надто сильно і знову дав газу, але кермо перекрутило йому руки, він відчув, як плече щось шарпнуло, закрут виростав перед ним до величезних розмірів, на тлі блискучого неба люди стали втричі більшими, до того ж вони виросли, стали велетнями, минути їх було неможливо, з неба спустилося мовби чорне полотнище. Він учепився зубами в щось, йому здавалося, що йому відривають руку, але він міцно тримав кермо, плече залила розпечена лава, в пітьмі, що насувалася, він уперто дивився на синю пляму, яскраву та сліпучу, він не випускав її з ока, відчуваючи, як авто танцює під ним, а потім раптом побачив вільний простір, єдиний проміжок, де не копошилися ці гігантські двоногі мухи, і тоді він ще раз різко повернув кермо, натиснув на педаль газу і – о диво! – авто послухалася, воно промчала повз людей вгору схилом і застрягло між кущами й камінням, розірвана опона заднього колеса стрельнула, як бич, і авто зупинилося.

      Клерфе побачив, що до нього біжать люди. Спершу вони розлетілися на всі боки, як розлітаються бризки, коли у воду кидають камінь, але тепер вони поверталися, трясучи кулаками, кричачи, викривляючи обличчя з відкритими чорними ямами ротів. Він не знав, чого вони хочуть – убити його чи привітати, йому було байдуже. Тільки одне не було йому байдуже: вони не повинні торкатися авта, не повинні допомагати йому, інакше його дискваліфікують.

      – Відійти! Не торкатися! – закричав він, устаючи, і тут знову відчув біль, йому стало гаряче, побачив кров, що капала з носа на його голубий комбінезон, він міг підняти тільки одну руку й почав нею погрожувати, захищаючи доступ. – Не торкатися! Не помагати! – Клерфе виліз із авта і став перед радіатором. – Не помагати! Заборонено!

      Люди

Скачать книгу