Невідоме Розстріляне Відродження - Антология

Скачать книгу

Вона вже не плакала, і хоч мала зажурене обличчя, але була така жвава та гарна, як колись було перед нашим весіллям. Різниця була тільки в одному вбранні. Під столом сидів, облизуючись, кіт і спокволу байдуже поглядав на гостей; можна було думати, що він допіру повернувся з пекарні, де обгриз не один маслак і тепер пробував у самім найкращім котячім настрою.

      Скоро ввійшов до хати панотець, всі підвелись, мов по команді, помолились Богу в куток, посідали за стіл, випили по чарці і взялись до їдження. Спочатку їли мовчки, уважно дивлячись в тарілки і мовби кохались в прозорім смачнім холодцю з хріном, але іноді дячок, чоловік високого зросту, сухорлявий, з довгою половою бородою і маленькими неспокійними очима, не в силі був отримати панування плоті, еротично стогнав. Його рябе обличчя сяяло радістю, святом, здавалось, що він от-от буде плакати од насолоди і щастя. Мої товариші – поет Микола Болящий і поет-реформатор Грицько Довгоніс сіли, насурмонивши брови, серйозно вдивляючись в холодець, мовби в ньому було сховано якийсь чудодійний талісман, або таємницю їх особистого життя, і в їх очах горіли вогники упевненості, що та таємниця буде знайдена іменно тут, на дні тарілки з холодцем. Дами їли теж мовчки; їх рожеві підфарбовані обличчя були покриті дрібними краплинами поту, вони раз у раз утирали їх білими, з червоними ініціалами хусточками. Голова «Просвіти» Хведір Володимирович не жував холодець, як то робили всі інші, а ковтав його, мов устриці, разом з кусенями пирога з капустою, кривився, кашляв і глухо мугикав: «У! Який хрін міцний!..» Белетрист Патріотченко, публіцист Шолудивенко й артист Товстопупенко дружно плямкали губами, смоктали маслаки, спльовували в тарілки, потопаючи в насолоді. Дружина була вже напідпитку. Вона сиділа, одкинувшись на спинку дзиґлика, прикладала хусточку до сухих очей, дивлячись на вогник лампади і, тяжко зідхаючи, намагалась заплакати. Це не виходило в неї. Згодом почали балакати, спочатку несміливо, мляво, але потім, як випили по скілька чарок, заговорили всі разом, мов гуси на току з просом. Про мене згадували тільки тоді, як випивали по чарці, та й то мовби не з щирого серця, а так, ніби вони хотіли цим зробити приємність не мені, винуватцю цієї тризни, а моїй дружині, навіть більше, здавалось, що вони були вдячні мені за те, що я вмер. Дружина хитала вдячно головою, втирала очи й випивала з ними чарку вишняку. Але я постеріг, що вона сьогодні була якоюсь незвичайною; перш за все здавалась значно молодшою, потім дуже вже часто кидала свій гарний погляд на Грицька Довгоноса. Такими поглядами вона мене не дуже пестила. Я їх бачив лічені рази, та й то на початку нашого сумісного життя. З іншими гостями вона була тільки привітна.

      Микола Болящий читав свою останню віршу, що по розміру була довга, мов киргизька верства, і коротка по змісту, мов німецька цаля; читав з великим захопленням, але, здавалось, його ніхто не слухав, тільки панотець, що сидів на моїм місці і їв смаженину з таким захопленням, як Болящий читав віршу, – раз у раз спиняв поета на словах «взагалі», «навіть», «чекать», «єднать» й інших, прохаючи

Скачать книгу