Заходить до хати вампір волохатий - Леся Бернакевич

Скачать книгу

мама, – в коштовних сережках, на гарних каблуках, а з інтернатників дехто навіть взимку ходить по вулиці в кедах? (Що стосується Мар’яни, то вона ніколи не носила мештів на свою ногу. Їй завжди діставалися шлапаки на розмір або й два більші!) І чому ті всілякі смакоти – шоколадні цукерки, борщі, ковбаска й шинка, які є в помешканнях людей, чому вони не поспішають до столу дітей в інтернаті? Тут навіть чаю нормального нема, сеча – та й та буває яскравіша!

      Вихователька знала, що в таких випадках відповідати.

      – Ті люди, у яких усе є, – пояснювала Мирослава Йосипівна, – це несвідомі особи, злодії та всілякі трутні. Вони живуть у статках, бо крадуть. І тому через них ми не можемо дійти до комунізму.

      – То при комунізмі усі носитимуть такі тапки, як ми? – допитувалися дітки.

      – Авжеж, усі житимуть однаково, – погоджувалася Мирослава Йосипівна.

      – Ну, тоді хай краще той комунізм ніколи не настане, – вирішили вихованці.

      Вихователька злякалася і попередила: хто буде повторювати такі нісенітниці, то того кинуть за грати.

      – А це за що? – розгубилися діточки. – За те, що хочемо гарно жити?

      Вихователька відразу ж наказала вивованцям навіть забути таке слово як «гарне життя» і яке вимовляють хіба що ледарі і взагалі не наші люди. Бо мати багато грошей і носити модний одяг – це ганебно, так живуть лише ті, у кого нечисте сумління: всілякі спекулянти, злодії, той, хто торгує з-під прилавка та з-під поли. Тим-то вони смачно їдять та одягаються ошатно, розтлумачувала сиротам керівниця, що обманюють державу. Але рано чи пізно потраплять на лаву підсудних.

      – Ви навіть не уявляєте, яке це щастя – нічого не мати: спиш спокійно, знаючи, що ніхто на тебе не нападе, бо ж нічого вкрасти! Зате як батьки ваших товаришів-однокласників переживають за свої кришталеві люстри, килими, асигнації у панчосі, які вони нажили нечесним шляхом і які так полюбляє їсти міль! Свої скарби переховують уночі щоразу в інше місце, навіть забувають, куди поклали…

      Не дивно, що в Мар’яни та й у інших вихідців із інтернату виробилася звичка постійно виправдовуватися, коли хтось похвалить обновку: «Я цю сукню позичила в сусідки і їй багато літ», «Ці чобітки лише виглядають шкіряними, а насправді вони – з дерматину і весь час протікають»…

      2

      Мар’яна зростала в інтернаті до п’ятнадцяти літ, аж поки не вступила до медичного училища, щоб вивчитися на фельдшерку. Тож як усі сироти, вона спершу не знала, звідки беруться окріп, чистий посуд і випрасувана білизна, не була навчена ощадності і не вміла відкладати копійчину на чорний день: жила з переконанням, що гроші – вже майже пережиток. Вважала, що дівчина цілком може обійтися двома комплектами шмаття на рік, і мріяла про речі дуже приземлені, наприклад, вдосталь нарешті попоїсти картоплі з рибкою пряного посолу. Мар’яну не розчулювали, як її ровесниць, букети квітів, вона не знаходила нічого пікантного в ароматі троянд: для неї найбожественнішим

Скачать книгу