Заходить до хати вампір волохатий - Леся Бернакевич

Скачать книгу

і лікаркою. Знала з розмови із Вовусиком Смішком – хлопчаком із просікою на лівій брівці, яку йому лопатою зробив сусід-одноліток. У цього Вовусика колись була сім’я і він розповідав, що в кого є мама, того інші бояться скривдити. Сам Вовусик як, бувало, мамі поскаржиться, то всім хуліганам ставало непереливки…

      Вихователі завжди мали з дітиськами клопіт, коли доводилося вивчати з ними пісню «Рідна мати моя…» Бо вихованці не розуміли, чому ця мати «ночей недоспала». Вони краще сприймали розповіді тих ровесників, які, перед тим, як потрапити на державне утримання, проживали в отчому домі. Але згодом їхні родичі чи то трагічно загинули, чи потрапили до тюрми, чи то їх позбавили батьківських прав через недбальство та пияцтво. Тож ці дітлахи іноді хвалилися своїм друзям по нещастю, як їм жилося в сім’ї.

      – Як я ще був з татом і з мамою, – згадував якось Іванко Зівацький, маленький і кругленький, мов ґудзичок, із зашмурганим носиком, – то вони, бувало, куплять горілки, а на закуску – цукерки. І давали мені цих цукерок аж цілу жменю!

      –І горілку також? – допитувалися дітки, зачаровано округливши оченята.

      – Нє, – відповідав Зівацький, втираючись ніздрі рукавом свого светра, який виконував роль носовичка. – Горілки вони мені не наливали, бо їм би самим не вистачило!

      А Петрик Повітруля (опецькуватий, мов жолудь, ще й у дівчачому пальтечку), коли потрапив до їхньої групи, то в перший же день розповідав:

      – Моя мама шодня приводила до хати всяких дядьків, а мене із самого ранку випускала на вулицю, шоби я їм не заважав. А ше вона клала мені до торбинки ножичок, півбуханки хліба та кавалок «кубаси» і вішала мені на шию, аби я міг собі перекусити. Та й добре ж мені було. Ходив, куди мені сі схоче, і гуляв аж до півночі!

      Дітки слухали, затаївши подих, а очка їхні блищали, як у лихоманці. Після подібних розповідей очевидців з волі їм так кортіло жити вдома, поза розкладом, і ні з ким не ділитися льодяниками. І тоді в інтернаті наставала така тиша, яку в інші дні марно намагалися встановити вихователі, роздаючи малятам наліво й направо запотиличники й штурхани.

      Вряди-годи траплялося, що когось із дітлахів всиновлювали. Тож і Мар’яночка сподівалася на таке щастя і, коли, бувало, загледить на порозі інтернату дядечка з тітонькою, то її оченята загорялися надією. Проте, на жаль, вона була приречена на роль гарної живої іграшки, якій відвідувачам було так приємно чіпляти на голівку величезний бантик. Далі справа не заходила. Захожі захоплювалися нею, а брали за названих доньок інших дівчаток. Бо вихователька Мирослава Йосипівна, для якої Мар’яночка була улюбленим об’єктом знущань, не бажала з нею розставатися і подбала про те, аби потенційні батьки обрали замість цієї симпатичної індійчаночки іншу дівчинку…

      Коли в ізоляторі очікували візиту гостей, то добра вихователька Уляна Петрівна власноручно причепурювала підопічних, а Мар’яночку запихала в накрохмалену сукню із рожевого шовку й мережива. Хай

Скачать книгу