LITMIR.BIZ

Скачать книгу

голоси відомих письменників, які звучали тут щодня, бо тоді Спілка була таки їх рідним бажаним домом. А ми собі сидимо удвох, Жолдак то скидає, то вдягає тонкі окуляри – і говорить повагом та стишено, заворожує різними придибенціями. Як його гвардійський міномет так розпікався від стрілянини, що можна було прикурювати від нього. Як Шпорта, теж повернувшись із фронтів, водив із ним «козу» по Києву. Як Андрій Малишко шпетив часом усіх, коли програвав у дурня, хоча таке бувало зрідка. З особливим пієтетом про свого земляка Олеся Гончара й з мудрим усміхом про Юрія Збанацького. Та про кого б не мовив слово, ніколи не дозволяв собі образ, нетактовності – ніби довкола нього роїлися самі янголи з пером у руці. То був вищий чин благородства, коли все дріб'язкове, нечистоплотне в людині відмітається.

      Час наближався непомітно під вечір, спорожніла пляшчина. І тут несподівано Олесь Іванович розкуйовдив довге сиве волосся:

      – Слухай, а сьогодні ж день міліції, а в мене давня звичка полірувати горілку гарним вином.

      – При чому тут одне до другого? – оторопів я.

      – А при тому, що ми оце поприбираємо недоїдки, встанемо й підемо ближче до святої Софії. Там у мене є улюблена точка, а нагорі в провулку Рильському районне відділення міліції, де служить один мій друг. От ми й пройдемося дорогою праведників.

      Сказано – зроблено. Спустилися на Хрещатик, піднялися трохи вгору, забрели в винний заклад, де від вечірнього чоловіцтва аж кишіло, а далі попленталися поважно до пам'ятника Богдану Хмельницькому. Я гордо ніс у торбині велику пляшку таврійського портвейну і тільки встигав піддакувати звеселілому супутнику. Скажу прямо, настрій у нас був уже досить грайливий.

      Непомітно підійшли до старовинного будинку, на фасаді якого яріло привабливо: «Шевченківське районне відділення міліції». Ми зупинилися проти високих дверей.

      – Олесю Івановичу, то де ж ваш друг?

      – А хто його знає, – махнув рукою Жолдак. – Десь у міліції служить. А нам хіба не однаково? Ми прийшли привітати хлопців із святом.

      – Та воно то так, – знайшовся я, дещо протверезівши, – але ж ми на доброму підпитії.

      – Ну й що? За що нас саджати, коли ми прийшли їх вітати? Рушили!

      – Тоді я першим ітиму, – рішуче заявив я, відчувши, що мій набагато старший друг здатний на подвиги.

      Дерев'яні сходи вивели нас на другий поверх, а вже там ми наткнулися на скляну перегородку з написом «Черговий». За нею сидів сивочолий старшина й пас нас очима.

      – Доброго здоров'я! – якомога впевненіше озвався я.

      – І вам того ж, – привітно озвався черговий. – Що привело до нас?

      – Як вам сказати, – не відступав я. – Ми з колегою, він у нас герой війни й письменник-лауреат, прийшли привітати вас із днем міліції, бо ви славні люди, гроза всяких бандитів.

      – Так таки так, – схвально хитнув красивою сивою головою Жолдак.

      Я забув всі розказні про міліцейські тортури, хміль додав мені відваги.

Скачать книгу