Неперебутнє - Леонід Горлач

Скачать книгу

атір'ю, навідався вчергове я до них із Києва. Дружина наготувала традиційні гостинці й спокійно сиділа поруч, а я милувався сотні раз перейденими пейзажами. Вертання додому, до дитинства ніколи не буває спокійним. Це як опускаєш відро в криницю, воно чіпляється за бетонні круги, озивається все глухіше і глухіше, земні глибини бережуть таємниці, вкутають усе щільнішим мороком, аж доки відро не доторкнеться до чистого незайманого плеса й пожене довкола дрібні хвильки, і вони пошлють спокійні сполохи аж до твоєї заслуханої душі, і лише згодом ти матимеш змогу відчути спраглими губами смак рідної води. Тож я вкотре споглядав швидкоплинні краєвиди, які були колись межовими в моїй долі.

      Зненацька після повороту мене пройняло якесь дивне відчуття: ніби я стою такий малий, що можу заховатися за кущ перекотиполя, стою незахищений і мізерний, і тут чиїсь дужі руки підхоплюють мене, пригортають до грудей, а потім стрімливо підкидають угору мало не врівень із хатою, далі розводяться вбоки, і я лечу вниз аж дух забиває, от-от гепну на тверду стежку й умиюся юшкою. То не батькові руки, їх би я відчув одразу, вони завжди пахнуть зеленою травою та міцним тютюном, а ці якимись нетутешніми трунками. Мені якихось три роки, то чим же я можу боронитися? А відчуття польоту збуджує настільки, що ладен повірити у власні крила, тому я й заплющую очі, повністю віддаючись стихії. Так триває кілька хвилин, доки чужі руки не зморюються й не опускаються разом зі мною до землі. Що ж воно було таке, чому образ людини вивітрився, але відчуття польоту так і живе в глибинах пам'яті, зрідка нагадуючи про себе? Ні, поклав я собі, цього разу розпитаю про все батьків, не може ж те ширяння в небі бути звичайним сновидінням…

      Того дня в широкій хаті зібралося нас п’ятеро синів – Іван, Олександр, Григорій, Микола та ми з дружиною. Був якраз день народження батька, а матері гора клопотів із відбуванням застілля. За звичаєм, всі повсідалися за довгим столом на дебелих ослонах, батько на торці, а мати – на ногах, бо ніколи й присісти, бо треба страви подавати. Весела розмова ще не переходила в дружну пісню – а ми всі співали так, що аж стеля вищала. І от у якусь мить я підкинув несподіване запитання:

      – Батьку, оце їхав і вкотре ловив себе на тому, що мене, зовсім малого, хтось підкидає вгору й ловить, а потім ще й цукром годує.

      Батько, інвалід з дитинства, не був забраний на війну й мусив сидіти з двома дітьми в селі, а тому добре знав часи окупації. Закинув на потилицю довге русяве волосся й примружився, наче в далеку даль заглядав.

      – А було таке, було, бодай би й не згадувалося…

      Ми завмерли, а він і виклав незвичну для офіційного радянського трактування історію…

      – Навесні 1943 року в нашу хату на постій з'явився літній німець. Привів його послужливий поліцай-сусід Хроль. Мав він займатися організацією сільськогосподарських робіт, тобто, не воювати. З перший днів повів він себе досить незвично, та й армійська форма на ньому сиділа, як сідло на горбатому коні. Днями вирішував якісь питання, часом їздив у Лосинівку, в райцентр, а вечорами сидів замислено як не в хаті, то в садку, часто й глибоко зітхаючи.

      Та в дні, коли з Німеччини приходила чергова посилка, він перероджувався. Його вже не влаштовував наш самогон, він відкривав ящик тремтячими руками й витягував із дерев'яного нутра згортки, пакуночки, розкладав усе на столі, здобував і пляшку шнапсу, постогнував од задоволення й важко зітхав, мабуть, згадуючи домівку. Тоді запрошував мене до столу й просив матір приготувати щось попоїсти. Ніколи не підвищував голос, старався вимовляти російські слова так, щоб я міг уловити хоч якийсь зміст, а їх же, тих слів, було в нього не густо, та я зрозумів німця відразу, коли він, насьорбавшись хмільного питва, раптом почав махати руками й журно примовляти:

      – Іх бін орднер, учитель. У фатерлянд є чотири кіндер. Війна погано.

      І знову тягнувся до склянки, і під кінець, коли пляшка ставала порожньою, клав голову на невироблені руки на столі й гірко стогнав. А то бувало, що й кричав у гніві на всю хату, аж розлуння розносилося по сусідніх дворах:

      – Гітлер капут! Гітлер капут!..

      А тоді піднімався, брав тебе на руки, пригортав до грудей, далі підкидав під стелю й весело ловив, наче ти був його сином. А то ще брав якийсь пакунок із посилки, діставав із обгортки цукерки з галетами і давав тобі. Мало того, так ще виходив на вулицю, згукував малишню й тицяв небувалі гостинці. А далі сідав десь під кущем і мовчки плакав.

      Так би і сходило йому все з рук, якби не сусід-поліцай. Видно, сволота, чув не раз оте «Гітлер капут» та й доніс властям. Наприкінці літа прихурчала в наше село велика крита машина, висипали з неї німці в мишиних мундирах, заскочили в наш двір. А тут мій німець назустріч. То вони накинулися на нього гуртом, збили прикладами й поволочили безтямного до машини, вкинули в кузов та й покуріли на Лосинівку. Так і слід пропав по доброму чоловікові, який так любив тебе чукикати…

      Після тієї батькової розповіді я нарешті зрозумів, звідки й коли з'явилося в мені відчуття польоту. А що подарував його мені німець-окупант, то він виявився на три голови вищим гуманістом за нашого сусіда- поліцая, який продавав і чужих, і своїх. Отож, як мовиться, у кожної людини свій політ.

Скачать книгу