Скачать книгу

тут у город всякії шавкі дірівєнскії і вийобуваютця! Іді падмойся сначала!

      І так турнув бідолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зітерла носом фарбу на підлозі.

      – Научісь вопєрвих с начальством разговарівать, дірьовня!

      Побігла Милоська назад на фабрику – скаржитися.

      До директора хотіла, та секретарша не пустила.

      Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валідолу дала, мінералки.

      – Випєй, дєвушка, а я сійчас всьо устрою.

      Натисла наманік’юреним пальчиком на кнопочку селектора.

      – Іван Дєнісавіч? Чьто жє ви нє прєдупрєділі, чьто мєст в абщєжітії нєт?

      «Кто ета сказал, чьто нєт?» – озвався динамік голосом коменданта.

      – Значіт, єсть мєста?

      «Єсть! Пачєму би ім нє бить?»

      – Тагда нє пайму я, Іван Дєнісавіч, пачєму ви атказалі в пасєлєнії дєвушкє, каторая полчаса назад пріхаділа к вам?

      «Кто атказал? Я атказал? – селектор мало не зарухався від обурення. – Клівіта ето! Формінная клівіта! Я бил занятой і папрасіл єйо абаждать за двєр’ю, а чєрєз мінуту вихажу, так єйо і слєд простил!»

      – Ну, харашо, Іван Дєнісавіч, харашо! Ана, навєрноє, нє поняла вас. Самі понімаєтє, только в город прієхала, нє прівикла єшьчо к абщєнію в нових условіях. Ви уж прастітє єйо і пасєлітє.

      «Ладно, пускай пріходіт. Па правдє гаваря, рабочій дєнь у міня канчаєца, но пайду навстрєчу, пасіжу єшьчо, покамєст прійдьот…»

      – Ну вот, – посміхнулася секретарша до Милоськи, закінчивши розмову з комендантом. – Нікакіх праблєм! Ти жє жєнщіна, должна дєйствовать умно, діпламатічєскі. Нє митьйом, как гаваріцца, так катанієм. А напралом лєсть нє стоіт. Паняла, мілая?

      9

      Ох, зрозуміла Милоська, зрозуміла!

      Та ліпше, може, було б їй вродитися пришелепкуватою, а не такою до науки скорою.

      Бо прийшла до коменданта, а він – єхидненько:

      – Ну чьто, дірьовня, подмилась уже?

      А тоді зачиняє двері, ключа в замку повертає й каже:

      – Замужєм, в анкєті запісано, ти. Да?

      Милоська мовчки киває.

      – Ета харашо, – каже комендант. І, придивляючись до Милоськи короткозорими своїми й масними очицями, немов у лупу, запитує: – Какую комнату хатішь? Харошую, да?

      – Якщо можна, – тихо й несміливо одказує Милоська.

      – Можна! – сміється комендант. Приязно так сміється, доброзичливо навіть. – Всьо можна! Здєсь всьо в маїх руках. Думаїшь, званка іспугался? Ха-ха! Да мнє проста жалка тіб’я стала, вот і всьо, а єслі б нєт, так і нікто б міня нє заставіл тіб’я пасіліть. Паняла?

      – Да-да, поняла! – закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч ніколи нею в житті не розмовляла. – Всьо я поняла…

      – Ета харашо, чьто ти панятлівая, – похвалив комендант. Та й пропонує: – Вінца випьєшь са мной?

      Милосьці, правду кажучи, не хотілося, але й відмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?

      Отож, сказала:

      – Можна, якщо німножєчко…

      Комендант відчинив шафку, дістав дві гранчасті склянки, коробку цукерок (ополовинену вже)

Скачать книгу