Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко

Скачать книгу

дівчина в темнім гаї

      Його з війська виглядає».

      Вдень лазила на смітниках,

      Черепки збирала,

      Примовляла, що синові

      Гостинця ховала.

      А уночі розхристана

      І простоволоса

      Селом ходить – то співає,

      То страшно голосить.

      Люди лаяли… бо, бачте,

      Спать їм не давала

      Та кропиву під їх тином

      І бур’ян топтала.

      Діти бігали з паліччям

      Удень за вдовою

      По улицях та, сміючись…

      Дражнили Совою.

6 маія 1844, СПб

      Дівичії ночі

      Висушили карі очі

      Дівичії ночі.

      «Черниця Мар’яна».

      Розплелася густа коса

      Аж до пояса,

      Розкрилися перси-гори,

      Хвилі сер[е]д моря,

      Засіяли карі очі —

      Зорі серед ночі,

      Білі руки простяглися —

      Так би й обвилися

      Кругом стану. І в подушку

      Холодну впилися,

      Та й заклякли, та й замерли,

      З плачем рознялися.

      «Нащо мені коса-краса.

      Очі голубині,

      Стан мій гнучкий… коли нема

      Вірної дружини?

      Немає з ким полюбитись,

      Серцем поділитись…

      Серце моє! Серце моє!

      Тяжко тобі битись

      Одинокому. З ким жити,

      З ким, світе лукавий,

      Скажи мені… Нащо мені

      Тая слава… слава?

      Я любить, я жити хочу

      Серцем, не красою!

      А мені ще й завидують,

      Гордою і злою

      Злії люди нарікають.

      А того й не знають,

      Що я в серці заховала…

      Нехай нарікають,

      Гріх їм буде… Боже милий,

      Чому Ти не хочеш

      Укоротить свої темні,

      Тяжкі мені ночі!..

      Бо я вдень не одинока —

      З полем розмовляю,

      Розмовляю і недолю

      В полі забуваю,

      А вночі…» – та й оніміла,

      Сльози полилися…

      Білі руки простяглися,

      В подушку впилися.

18 маія 1844, СПб

      Сон

      (Комедія)

      Духъ истинны, его же міръ не может

      пріяти, яко не видитъ его, ниже

      знаетъ его.

Иоанна, глава 14, стих 17.

      У всякого своя доля

      І свій шлях широкий:

      Той мурує, той руйнує,

      Той неситим оком

      За край світа зазирає,

      Чи нема країни,

      Щоб загарбать і з собою

      Взять у домовину.

      Той тузами обирає

      Свата в його хаті,

      А той нишком у куточку

      Гострить ніж на брата.

      А той, тихий та тверезий,

      Богобоязливий,

      Як кішечка підкрадеться,

      Вижде нещасливий

      У тебе час та й запустить

      Пазорі в печінки, —

      І не благай: не вимолять

      Ні діти, ні жінка.

      А той, щедрий та розкошний,

      Все храми мурує;

      Та отечество так любить,

      Так за ним бідкує,

      Так із його, сердешного,

      Кров,

Скачать книгу