Кобзар. Вперше зі щоденником автора - Тарас Шевченко

Скачать книгу

а не за те, що вона – Англія. Я не ображаю його, він, до честі своєї, сам у цьому зізнався із звичайною, живописною простодушністю. В дуже цікавих віршах він пише: „Була б Англія слабкою“ (а не сильною і практичною, як йому здається)… „Я кинув би її“[20]». Шевченко ж – навпаки; напевне, він любив би Україну вільну і сильну (про яку мріяв), але не так, не до всезабуття і богопрокляття…

      Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як «переносну вітчизну» євреїв – з нею вони, гнані, мандрували світом. Такою «переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закинула доля, був «Кобзар» Шевченка. І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав почуття вітчизни. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі. Він говорив до мертвих духом, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще не народжених, і в Україні, і в світах, – у кого ще є таке звертання до всього народу як до вічної категорії і таке грандіозне розуміння народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь – поза обмеженнями в часі та просторі?! І серед його заповітів перший і останній:

      …Свою Україну любіть,

      Любіть її… Во время люте,

      В остатню тяжкую минуту

      За неї Господа моліть.

      Іван Дзюба, академік НАН України, Герой України

      1837

      Причинна

      Реве та стогне Дніпр широкий,

      Сердитий вітер завива,

      Додолу верби гне високі,

      Горами хвилю підійма.

      І блідий місяць на ту пору

      Із хмари де-де виглядав,

      Неначе човен в синім морі,

      То виринав, то потопав.

      Ще треті півні не співали,

      Ніхто нігде не гомонів,

      Сичі в гаю перекликались,

      Та ясен раз у раз скрипів.

      В таку добу під горою,

      Біля того гаю,

      Що чорніє над водою,

      Щось біле блукає.

      Може, вийшла русалонька

      Матері шукати,

      А може, жде козаченька,

      Щоб залоскотати.

      Не русалонька блукає:

      То дівчина ходить

      Й сама не зна (бо причинна),

      Що такеє робить.

      Так ворожка поробила,

      Щоб менше скучала,

      Щоб, бач, ходя опівночі,

      Спала й виглядала

      Козаченька молодого,

      Що торік покинув.

      Обіщався вернутися,

      Та, мабуть, і згинув!

      Не китайкою покрились

      Козацькії очі,

      Не вимили біле личко

      Слізоньки дівочі:

      Орел вийняв карі очі

      На чужому полі,

      Біле тіло вовки з’їли —

      Така його доля.

      Дарма щоніч дівчинонька

      Його виглядає.

      Не вернеться чорнобривий

      Та й не привітає,

      Не

Скачать книгу

<p>20</p>

Гильберт Кийт Честертон. О настоящих поэтах и прозаиках. – «Дружба народов», 1995, № 8, с. 171.