LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Козаки завжди в похід збираються вночі, на ворогів теж стараються нападати вночі – при світлі місяченька, сонця свого, тож звикай до козацького сонця, воно світитиме нам ще не раз.

      – Ой, Тарасику, куди ж ми пливемо, дивлячись у темінь ночі?

      – Боїшся?

      – Є трохи остраху. Кинула родину, хату, батька, усе, що мені було близьке, що мене захищало й берегло, ще ніколи не була вночі поза отчою хатою – боюсь…

      – Кажуть люди, що у своїй хаті й кутки допомагають, але тепер звикай. Довго нам доведеться попоблукати без своєї хати.

      – Ой, не лякай мене, не звикла я бурлакувати.

      – Тепер звикай, серденько. Я бурлакую і нічого. Не такий страшний чорт, як його малюють. А пливемо на острів. Поки що. А куди подамося далі – один Бог знає. Але думаю туди, де прихисток знайдемо, де нас ніхто не розлучить. А найперше – до добрих людей.

      – А чи є ж вони у світі?

      – Є, Оксаночко, є. Інакше б і світу не було – без добрих людей. Навіть вороги наші і ті добрі.

      – Що ти говориш?

      – Добрі до своїх. То й наші люди до нас теж будуть добрими – я так мислю.

      Зачепив веслом маківку, що біліла на темній воді, підтягнув її до човна і хотів було зірвати.

      – Не треба, не руш її, – попрохала дівчина. – їй так гарно квітнути під місяцем у рідних водах. Хай квітне. Скільки в неї того часу на цвітіння – усього нічого.

      Зненацька щось вискочило з води і знову у воду – бульк! Аж виляски пішли і сонної тиші, як не було.

      – Ой, не водяник? – Оксана кинулась до Тараса, притулилась до парубка. – Мені лячно…

      – То – риба сплеснула, – він обняв її, пригорнув до себе і млів од дівочого тіла у своїх обіймах, тож дідові Видрі довелося їх гукати.

      – Годі, молодята, милуватись, пливіть швидше, бо скільки влітку тієї ночі – з гороб'ячий скік. Та й у дорогу далеку вже треба збиратися, ось-ось на сході крайнебо запалає…

      Кількома дужими гребками Тарас пригнав човен і він, зашурготівши піском, ткнувся носом у берег острова.

      – Ось і перший наш причал, – сказав дівчині. – Скільки їх ще буде!

      В очеретах ні-ні та й скрикував якийсь птах – протяжно і наче розпачливо, мовби благав про допомогу. Таємничо-насторожено шумів темний очерет, що стіною оточував острів.

      Вечеряли щербою (юшка з риби), що її наварив дід Видра. їли із спільного дерев'яного коритця. На свіжому листі очерету лежала варена риба.

      Сиділи за куренем, аби на берег у слободу не було видно вогню од багаття. Дружно працювали ложками і гомоніли стиха. Оксана розповіла, що з нею лучилося, як її заховала Соломія в кімнатці, як вона потім опівночі вибиралася з хутора..

      – Свати самарські вже в слободі, – казала. – Завтра вранці приїдуть до нас на хутір…

      – Це вже сьогодні, – уточнив донець.

      – Будуть щось про куницю, по сліду якої вони йдуть, казати, а тоді батько велить мене знайти і привести, і підуть шукати мене, а мене немає. Ой, що тоді зчиниться на хуторі! Батько все на острові догори дном переверне!

      – Авжеж, –

Скачать книгу