Розбійницькі скарби: Казки про розбійників - Сборник

Скачать книгу

якусь хвилину-другу пан викотив калач на поріг. А то коби калач, як калач – млинове колесо з тіста виліплене. Розбійників від того подиву аж два рази холодний піт скропив. «Ей, – гадкують собі, – як він по такому калачеві за вечерю з'їдає, то з ним жарти погані». Тихенько сидять за столом і лишень очима кліпають – чекають, що далі буде. А то нараз пан схопив мерця і пхає в піч.

      – Стань, гов, – парубок до нього, – ти, видно, не того чоловіка взяв. Цей захудий, обоє не наїмося. Ану, – показує очима на отамана розбійників, – давай того пампуластого, що під образами сидить.

      Розбійники як це зачули – хто у двері, хто у вікно – повискакували: тільки їх і виділи. Більше до хижки й не верталися.

      А парубок з паном повечеряли, відпочили, а як почало розвиднятися, хлопець позбирав маєтки, гроші, які там були, і склав на віз.

      – Оце, – каже панові, – плата вам за цей день, що ви мені служили. Вона така, як за цілий рік.

      А сам узяв собі щось трохи в торбину і пішов своєю дорогою.

      Іванко – цар звірят

      Один чоловік жив у великій радості зі своєю жінкою і своїми дітьми – Іванком та Марікою. Жили, але вкупі недовгий вік мали, бо жінка померла. Чоловік зажурився. І взяв собі у голову, що він не буде більше одружуватися. Дев'ять років жив з дітьми самотній, а в десятім році пристала в ґазди служниця. Вона приходила до нього, як до свого сусіда, і розрадила його. Тоді почав казати:

      – Поберімося!

      Служниця відповіла:

      – Я за тебе не піду, в тебе двоє дітей.

      – Та де я дітей діну, не погублю їх!

      – Не губи, хто каже, щоб губив? Ти забери їх, поведи у ліс і там залиши. Най собі там ходять.

      Чоловік послухав: узяв дітей і повів у ліс. Завів далеко в хащу і говорить:

      – Сидіть тут, а я піду і нарубаю дров.

      Лишив дітей, прив'язав до дуба велику гілляку, аби нею вітер колихав і щоб діти думали, що то батько стукає сокирою. Але діти вже були не такі малі, ходили до школи – і вони розумілися, котрою дорогою ішли. Посиділи, почекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко сказав:

      – Ходімо помалу додому.

      Уже геть стемніло, коли прийшли до своєї хижі. Дивляться у вікно – служниця сидить собі з їх няньком, і при вечері щось говорять. Діти не дуже сміють заходити, бо зачули, як батько сказав:

      – Боже, Боже, ба що мої сироти діють у темній хащі?

      Та діти обізвалися:

      – Няньку, ми прийшли!

      А служниця почула їх голос і нараз утекла. Другого дня каже:

      – Поведи їх ще раз, бо інакше не будемо разом.

      І чоловік завіз дітей ще глибше у хащу. Там наказав їм:

      – Сидіть собі коло вогню, грійтеся. Я піду, роздивлюся і прийду до вас.

      Діти сиділи до ночі, а нянька нема. Вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й вернулися до вогнища. Дуже зголодніли. Тоді сказав Іванко Маріці:

      – Я буду пильнувати, щоб не згас вогонь, а ти іди пошукай щось їсти.

      Дівчина назбирала під кущами хрону. А без хліба сирий хрін тяжко було їсти. Іванко взяв один корінець, поклав у вогонь:

      – Най трохи спечеться, може, не буде такий гіркий.

      Лягли

Скачать книгу