LITMIR.BIZ

      Серед гаю, під горою,

      Старий дуб стоїть;

      З-під кореня того дуба

      Криниця дзюрчить.

      Дзюрчить-біжить криниченька,

      Наповня ставок.

      Над тим ставком нахилився

      Вишневий садок.

      Похила хатиночка

      З садка визира.

      В тій хатинці проживає

      Бабуся стара.

      Сама соб як мізинець,

      Кругом гай шумить

      Полягла трава висока:

      Нікому косить.

      Чий же то в траві високій

      Протоптаний слід?

      Носять діти-онучата

      Бабусі обід.

      Бабувати вона ходить

      До добрих людей,

      А зимою у запічку

      Вовну в них пряде.

      Там дітвора з повитухи

      Не зводить очей,

      Слухаючи пісень її

      Та старих річей.

      Як водиця із-під дуба

      У ставок біжить,

      Так бабуся з маленькими

      Дітьми бубонить.

      А весна-красна настане —

      Вона знов у гай,

      Знов до дуба підгірнього,

      Бо там її рай.

      То не квітки між травою,

      То — думки її:

      Як спогляне, то й згадає

      Радощі свої:

      «Цвіте ясний, цвіте красний!

      Не довго цвітеш;

      На хвилину, милий боже,

      Щастя нам даєш.

      Ой, сон-траво і ти зоре!

      Густіше бриніть,

      Де дружина моя вірна

      Під явором спить.

      А ти, водо дзюркотлива!

      Течи із ставка

      У Сулу зеленолугу…

      Там моя дочка.

      Русалкою покутує

      Розум молодий,

      Що не втекла, необачна,

      Лихої біди.

      Передай їм, дзюркотонько,

      Плач довічний мій,

      Матерніми слізоньками

      Личко їй обмий.

      Козаченьку-безбатченку!

      Ти — крадений цвіт…

      Цвіти ж собі і красуйся

      На весь божи світ.

      Ой, як я тебе не бачу,

      На серці печаль;

      А побачу твою вроду —

      Візьме серце жаль:

      На послугу, на утіху

      Панству уродивсь,

      І від роду козачого

      Навіки одбивсь». 

      Ой блиснула грімниченька,

      Густу хмару розриваючи:

      Засіяли козаченьки,

      Дубровою проїжджаючи.

      Попереду пан отаман

      Показує їм доріженьку.

      Кінь вороний, сам молодий, —

      Чого ж клонить він голівоньку?

      То не маки процвітали,

      Густу траву іскрашаючи:

      То козаки луку вкрили,

      Кониченьків попасаючи.