Сині етюди - Хвильовий Микола

Скачать книгу

так…»

      Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшнє повiтря.

      Остаповi м’язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:

      – Е-ех!

      Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:

      – Подавай! Подавай!

      Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

      I була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:

      – Держи!

      Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.

      – Гата!

      «Попутчик… так…»

      Юрко дивився на це не вперше.

      Нудить пiд серцем – так завжди.

      Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.

      – Закуримо?

      – Давайте!

      Помовчали. Говорив Остап:

      – Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?

      Здвигнув плечима Юрко.

      Мовчали…

      Вони були люди рiзнi, люди однаковi.

      …Залiзо спiвало…

      Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.

      (Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз).

      …Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.

      Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.

      У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка – червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.

      …Гарно…

      – Вам подобається книга?

      – Менi подобається книга.

      – Вiн подумав i взяв її за руку.

      – Гарно?

      – Гарно.

      Вiн сiв бiля неї:

      – Гарно?

      …Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.

      Зацвiла метелиця – лiтнi курделi.

      Держав її руку, вона знизила вiї.

      Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.

      …Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографiї грала музика – мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцiї.

      Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу – синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.

      I прийшла недiля. Наталка сказала:

      – Ходiмте на берег Торця.

      (Остап пiшов до фабзавкому).

      Юрко:

      – Ходiмте!

      Сказав просто, було не просто.

      Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:

      – Я далi не пiду.

      Юрко сказав:

      – Ходiмте, товаришко.

      Наталка сказала:

      – Не пiду! Не пiду!

      Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:

      – Я не Остап, у мене бичачої сили нема.

      Тодi вона пiдхопилась:

      – Остап!

Скачать книгу