Під тихими вербами - Борис Дмитрович Грінченко

Скачать книгу

поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка – лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри, – якби могла, то й не зазирнула б сюди!

      Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: «Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!» Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе.

      – Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! – промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима, вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

      – Знаєш ти там! – одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

      Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

      – Чом ти до нас нiколи не заходиш?

      – Я? – спитав, трохи дивуючись, Зiнько. – Та так… дiла не було.

      – Та ти ж так недалеко живеш, – казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька. – Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

      – Добре! спасибi! – вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

      Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

      – Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд – нiкуди.

      – Отже, бачите, дядьку, – озвався Зiнько, – самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною – всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

      – Та я б i раднiший, дак же… – почав був Грицько, але Зiнько перепинив його:

      – Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi, а нам вернете по спромозi i без проценту.

      Зiнько положив на стiл грошi.

Скачать книгу