ТОП просматриваемых книг сайта:
Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко
Читать онлайн.Название Під тихими вербами
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Борис Дмитрович Грінченко
Жанр Зарубежная классика
Издательство Public Domain
– Не буду вже, їй-бо, не буду! – присягався вiн. – Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу, – так тобi на язик i лiзе!
– Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати, – загомонiв Карпо, облишивши Васютинi присягання. – Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати – не вiдає.
– От штука! – не втерпiв Васюта. – Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки!
Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно:
– Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати.
– Давай людей до себе прихиляти, – перепинив Карпову науку Зiнько, турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх, – вони ж повиннi побачити, що їм краще.
– Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха, – вiдказав Карпо. Прихиляються вони тiльки до лихого, – немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi.
– Неминуче це треба! – казав Зiнько. – Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо.
– Не попустимо! Подавляться вони нею! – пiдбадьорював Васюта.
Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий – мав у їх позичити; третiй – узяв чи думає брати землю… I кожен не хотiв проти тих людей навпростець виступати. Тiльки сам Грицько Момот сказав Васютi по щиростi:
– Що ж, братику, я б iз дорогою душею до вас пристав, да коли ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене вiл, пропала й коняка… Напозичався я по самi вуха, що вже й нiкуди далi. У Дениса я позичив двадцять карбованцiв на коня, i оце менi за тиждень виходить їх оддавати. А в мене нi копiя. Як не зласкавиться Денис, не вiдсуне строку, то що я робитиму? Забере вiн у мене коня за тi грошi, та ще й тим не оплачуся… У мене ж дiти дрiбнi! Якби я мiг оддати цi двадцять рублiв, – обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.
Васюта почув, що Грицько правду каже, i не знав, що йому й вiдказати.
Але були люди й зовсiм незалежнi вiд Денисового товариства. Такi казали, що стоятимуть у громадi проти Дениса, i їм можно було вiрити. Та таких було небагато, i мала поки була надiя на перевагу.
Зiйшовшися Карпо з Васютою до Зiнька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав i за Грицька. Зiнько замислився, мовчки.
– А що, братця, озвався врештi, – якби ми Грицьковi та пособили?
– Як то? – спитався Карпо.
– Та