Сповідь з того світу - Ярослав Яріш Історія України в романах

Скачать книгу

через приграничні річки й гори. Часом хтось переходив ті річки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зі словом. Тоді лилася або кров, або мед, а після того кожен повертався до своєї хати.

      Набагато гірше було, коли приходила орда…

      Раптом я почув крики, підвів голову й угледів спалахи від вогнища. Треба подивитися…

      Несподівано мене схопили і поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цілі снопи іскор у нічне небо. Крики і гул були такі, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидві руки, враз із силою потягли у бік вогню, розбігаючись усе швидше. Раптом – стрибок, далі – регіт.

      – Беріть його в коло! – знову почувся дівочий вереск.

      – Чекайте. Мені до Городка, – просив я, та вони мене не чули.

      – Завтра підеш. А нині будеш з нами!

      – Купайло нам послав такого витязя!

      – З неба нам кинув!

      – Та він з дуба впав!

      Знову регіт.

      – Та дайте ж чоловікові відсапатися! Хіба ж не бачите – з дороги! – спробував за мене вступитися один з парубків.

      – Мені ж завтра далі їхати. А зараз – повечеряти б…

      Дівчата сяк-так дали мені спокій, хлопці ж спровадили у бік жертовників:

      – Там, біля Лади, знайдеш мед і свіжий хліб: наші боги добрі, поділяться з гостем останнім. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка…

      Жертовник стояв на березі річки. Хлопці казали правду: тут я знайшов направду свіжий хлібчик, запашний медок і поїв собі усмак, перед тим помолившись Ладі й подякувавши їй. У відповідь вона мені підморгнула.

      Знову вмостився спати. Очі мої вже заплющилися у напівсні, а регіт дівчат та біснування парубків усе ще долинали до мене. Я посміхнувся. У нас, понад Десною, так же нині палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всі ми – браття, онуки Даждьбожі. Знову дівочий веселий сміх. Вони ж тут вельми гарні – дівчата, одначе і в нас, сіверян, не гірші. Марина. Чекає там. Ех, коли б не її очі, добре погуляв би нині… Не можна… Обіцяв…

      Сон усе-таки перемагав. Ніби у якомусь мареві, побачив я Марію зі своїм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони підійшли до Лади. У жертовнику ледь жеврів вогонь, слабенько освітлюючи ідола. Місяць поливав Ладу згори своїм світлом, а ще відблиски купальської ватри стрибали по її товстих боках. Марія навіть посміхнулася, розгледівши на ідолі очі, рот і ніс.

      – Вона добра і помагає тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сім’ю, – пояснив Іван.

      Чоловік роздмухав вогонь у жертовнику, підкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорілося, почало танцювати, сміятися. Від цього Лада враз повеселішала, ще ширше посміхнулася їм… Раптом до них підійшов якийсь старий у ветхому одязі та підперезаний шнуряним поясом.

      – Ой не у тих помочі просите, – сказав старий так, що Марія стрепенулася тривожно. Іван же навіть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, відповів старому:

      – Просимо помочі у Лади, аби зберегла і збагатила нашу родину, щоби біда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся,

Скачать книгу