Сповідь з того світу - Ярослав Яріш Історія України в романах

Скачать книгу

густо блукав навколо нашої ватри, просто до річки. Місяць враз вийшов з-за хмари й освітив луки, прибережний верболіз, ковзнув своїм холодним промінням по тихій воді Верещиці.

      Я ступила босими ногами у тепленьку річкову воду. Дівчата пускали віночки, закликаючи Долю, аби послала їм милого або підказала хоч, звідки його виглядати. Купайло поніс ті вінки на середину ріки, намотуючи на свій довгий вус дівочі прохання. У мене також був віночок, тож я й собі поклала на тиху гладь.

      – Прийди, прийди, – попросила.

      Він відпливав від мене все далі й далі. Дівчата, регочучи, побігли вже геть, я ж так і стояла у воді. Віночок собі плив і плив, щось мені та віщуючи.

      За своїми тяжкими думками я не почула, як він підійшов ззаду й обійняв мене за стан. Я не налякалася, не скрикнула, тільки здригнулася.

      – Не бійся, то я.

      – Іване, – тихо й млосно вимовила, притисла його руку своєю, аби обійняв мене ще сильніше. Він почув мій ніжний трепет, поцілував у шию.

      – Я так довго чекав на тебе, – прошепотів мій чоловік мені у вухо.

      Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцілувала просто в губи.

      – Я прийшла. Тепер уже нічого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуєш, виведу тебе звідси. Ходімо, там є вхід у підземелля…

      Іван посміхнувся, поцілував. Раптом я вгледіла у його очах сум.

      – Що з тобою?

      – Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звідти ой як тяжко…

      – Але ж ми це зробимо, – перебила я його на півслові.

      – Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривду – правдою, а голод – хлібом.

      – Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звідси, – повторювала я ці слова, мов заклинання.

      Ми так і стояли у воді Верещиці, обійнявшись, тулячись одне до одного. Я ніяк не могла повірити, що це він, що мій Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Він обіймав мене за стан своїми сильними руками, вдихав аромат мого волосся. Я чула, як б’ється його серце.

      – Опинившись у цій самотині, я довго думав і багато чого збагнув. Коротших доріг через вічність не буває, Маріє. Боже, як я втомився тебе чекати, надія вже відходила від мене все далі й далі.

      – Ніколи! Чуєш, ніколи не смій більше втрачати її, – відповіла я.

      – Не знаю, скільки нам відведено часу…

      – Ми будемо разом…

      – Чую, ворони чорні починають злітатися з лісу. На біду…

      – Втечемо!

      – Звідси нема виходу. Тільки один!

      – Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?

      – Навпаки – в життя. Ти не бійся, Марусечко, віджени свій страх.

      – Не можу. Тривога роз’їдає моє серце.

      – Ходи зі мною. Верещиця її змиє.

      Я й незчулася, як він зняв із мене сорочку і повів до води. Тепле спокійне плесо і справді мов рукою зняло мою втому, а міцні Іванові обійми розсіяли тривогу. Його сильні жилаві руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкі плечі та не могла націлуватися його солодкими вустами.

      – Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотіли

Скачать книгу