LITMIR.BIZ

Скачать книгу

гарикнув «Хайль Гітлер!» і сам вскочив у кабіну, – аж тоді я, зімлілий від пережитого, звалився на долівку веранди…

      Отак була врятована Сакатура, і ти, мій бідний Муцо, з трьома твоїми родаками – теж…

      Ви питаєте, що за таку магічну фотографію підніс я до очей німецького офіцера? Які ви нетерпеливі, таж вам щойно йшлося про оте слівце – «оферма»…

      II

      Я, Остап Підгорецький, син судового райці, закінчив Коломийську гімназію перед самим початком Першої світової війни й готувався вступити на теологію у Львові, оскільки ще в четвертій гімназіальній, прислужуючи отцеві Капустянському на тихих відправах під час реколекцій, відчув нездоланний потяг до богослужіння. Однак моїм планам поки що не було суджено здійснитися: у вересні 1914 року Галичину захопили москалі, яких тутешні москвофіли славили приказкою: «Як прийшли москалі, то був хліб на столі»; недоїдки того білого українського хліба випрошували біля польових кухонь жебручі діти, і, скажу вам щиро, я й донині дивуюся з того, що та нужденна московська ялмужна навіки запам’яталася людям як велике благо, а те, що російські солдати, зайнявши під постої приміщення міських осередків НТШ та «Просвіти», а в селах Народні доми, спалювали в грубах книги, знущалися над портретами Шевченка і Франка, ґвалтували дівчат, і ті після московської окупації ходили ґелеваті й народжували байстрюків, котрих і донині прозивають «москаликами», – про це наш терплячий народ геть-чисто забув…

      Коли Покуття зайняли російські війська й почали депортувати в Московщину священиків, учителів і навіть гімназистів – одне слово, українську інтелігенцію, я вислизнув з Коломиї й майже цілий рік переховувався в запрутській Боднарівці в шкільного товариша Петра Мельничука (потім ми з ним зустрілися в альпійських горах на італійському фронті – про це, як буде час, розповім вам пізніше), аж поки москалі не вступилися з Галичини.

      Якраз тоді мені минуло вісімнадцять років – вік допризовний, і я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вішали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школі уршулянок навпроти Єзуїтського костела.

      Прийшов сюди не перший: австрійські польові комісари вже встигли поназганяти з усього повіту сотні тугих, мов горохові стручки, парубків та й міських хлопців теж. Після лікарського бадання їх записували до Тридцять шостого кавалерійського полку – потім той коломийський реґімент разом з кіньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4] під Відень, де ми, як я вже говорив, відбули тримісячний військовий вишкіл, й опісля нас відправили маршбатальйонами на італійський фронт.

      А моє серце й донині крається з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерійського реґіменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кілька хлопців… Та найбільше жаль мені за характерником, балагурником і вірним кріґсколегою Мелитоном Небожителем із Сакатури, де він, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний

Скачать книгу