Скачать книгу

добра, лікувала людей од хвороб, од пристріту, берегла од всіляких напастей. Степанкові теж колись була помогла, це як він ще зовсім маленьким перелякався грому і став заїкатися, зробився таким полохливим, що тіні своєї боявся. Не міг зрозуміти, чого воно так, що він іде й тінь за ним суне, наче підстерігає його. І тоді бабуся Улита викачала з нього переляк: посадила собі на коліна, качала яєчком по голові, приказуючи:

      Іди, ляче, на болота,

      Іди, враже, на очерета.

      Тут тобі не ходити,

      Білих кісток не ломити.

      Іди собі в нетрі глухії.

      Тікай собі в хащі густії,

      А в тих нетрях, ляче, сконай,

      Нашої дитини не чіпай.

      Мов заворожений, вслухався Степанко в бабусині слова і все бачив: великий ляк чорною тінню виходить із нього, слухняно йде собі через поля й ліси десь далеко-далеко, у темні нетрі, і там провалюється в болоті, а Степанкові стає легко і світло, нічого тепер йому не страшно. Вигнала бабуся Улита з нього переляк, сконав він у болоті глибокому й більше ніколи не вернеться.

      Ось яка була в нього бабуся! Може, і їй допомагає Щедрик? – думав Степанко. Смішні люди, вони, щоб виправдати своє нерозуміння, щоб пояснити те, чого не візьмуть у тямки, вигадують якогось чорта, якусь потвору з рогами й свинячим рильцем і не можуть здогадатися, що є такий собі милий чоловічок Щедрик, котрий могутніший за всіх їхніх дідьків. А бабуся Улита знає про нього, через те така мудра.

      Втім, тут уже Степанко помилявся.

      Я жив лише в його уяві. Я, Щедрик, як уже казав, був дитиною його душі. Якщо людська душа вічна, якщо їй справді судилося царство небесне, тоді, можливо, і я вічний. Але це не так. На жаль, це не так.

      2

      – От і добре, давно б отак, – говорила, наче сама до себе, Катерина, лаштуючись у дорогу. – Поїдемо. Поможе чи не поможе, а гірше, як є, не буде, Стьопо, ніхто там тебе не вкусить. Він сам просив, аби ти приїхав.

      Степан знову сидів на ліжку й дивився у вікно, крізь яке і досі долинали голоси дітей, однак їх він не бачив. У хаті вже горіло світло, через те шибки взялися глянцевою пітьмою і відбивали кімнату та все, що робилося в ній; Степан бачив свою згорблену постать на ліжку й навіть помітив, як на шиї, вище правого плеча, важко скидається роздута вена. Йому й дихати було важко. До горла підкочувався сухий кашель, стримував його, скільки міг, та коли вже заходжувався бухикати, то надовго.

      – Відкашляйся, Стьопо, легше буде, – сказала Катерина.

      Бігала по хаті, щось шукала, складала в сумку, гримала дверцятами шафи, шухлядами, і все так швидко у неї виходило, що Степан і не зогледівся, як біля порога виросла гора торбів. Одна сумка, друга, клумак яблук, кошовка яєць, горіхи…

      – Ти що, зимувати там зібралася? – трохи роздратовано спитав Степан.

      – Чого це зимувати?

      – А напакувалася, наче в голодні краї їдеш.

      – Це ж я не нам, Стьопо. На гостинець узяла. Не прийдеш до людини з порожніми руками. Там такого не купиш, а в нас же цього добра, слава Богу, є.

      – Хіба мені шкода? Я до того, що хто ж його

Скачать книгу