LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вийшло. Перший раз, як пампушок напекли, а до пампушок кожна з незаміжніх дівчат свою маленьку стрічечку прив’язала. А тоді до хати занесли псиська Мотрунчиного, голоднющого, бо ж цілісінький день узаперті просидів, аж вити з голодухи почав. Мотрунчиного, бо ж у Мотрунки як-не-як уже восьмеро дітей у сорок літ, то теж прикмета ни злецька. Пес, як голову, рядном накинуту, одкрели, очманіло очима повів, а тоді до викладених рядочком пампушок кинувся. І першою… Першою вхопив Соломійчину пампушку, аж зубами з радості клацнув, хоч пампушка й ни скраю лежала. Дівчата в долоні заплескали:

      – Першою, першою, Соломко, заміж вийдеш.

      – Диви, ще й цієї зими.

      Ну, в Соломійки – серце тьох, мов соловій серед зимного вечора до хати залетів. Як псисько чергу встановив, кому в якім порєдку заміж йти, схрумавши пампушки всі до їдної, дівки з вереском та плесканням в долоні на вулицю висипали. Тепер по селу належало пройтися кожній окремо, крадькома під вікна хат, що гасовими лямпами ци й скіпками блимали, та послухати, що там говориться.

      Соломка до Тиндурів пробралася й як услухала, то вдруге серце з грудей мало не вистрибнуло. Бо Тиндуриха до свого Федька сказала:

      – Та йди вже, п’янюго, хоч дров до печі принеси, як худобину жінка мусила годувати та напувати… Гандрія він, бач, анциболот, свєткував…

      Соломійка ни стала ждати, коли Федько вийде з хати, геть вистрибом побігла. Бо ж оте словечко «йди» означало, що вона рік за Гандрієм замуж вийде. Гірше було б, якби почула: «Сиди!», що значило – дома сиди, в дівках ще зоставайся.

      А тоді попрямувала сільськими вуличками – їднею та другою. І таки встрітила чоловіка, що дибцяв, похитуючись.

      – Доброго вечора, – привіталася. – З Гандрієм вас.

      – І тибе тоже з тим же. Я троньки погандріївся.

      – А як вас звати, діду?

      – Та хіба ти впилася тоже, дівонько, що двоюрідного брата свого свекра ни впізнаєш?

      Соломійка, звісно, впізнала дєдька ци діда Павла. Павла! Он як! І хоч ім’я він не назвав, та вона й без того знала. То її судженого таки звати Павлом?

      Ну, а як вернулися дівоньки з вечірніх походеньок – хто радий-радісінький, а котра й з сумними очима, то стали на стіл пампушки та щойно зварені вареники з бульбою та капустою виставлєти. Теперка мусили хлопці зі шкаликом горілки та огірками прийти. Ну, а хто перший до хати ступить, той суджений для дівчини, що їй першою заміжжя нагадано – така є прикмета.

      Першим ступив… Блискавка сяйнула перед Соломійчиними очима, яснішим світло лямпи зробила, гнота ще сильніше запалила. Бо до хати ступив Павло, Павлусь неїн, у кожушку святошнім і шапці смушковій. Очі як дві зорі світяться.

      – Уря-ря! – Безпосередньо, радо по-новодівоцьки плеще в долоні Параска Цвіркунова, котру тилько на Катерину лишень, як штирнайцятилітню, до їхнього гурту прийняли. – Соломка! Соломка! Соломинка!

      – Та ж мине Павлом звати, хіба забула? – вдавано сердиться парубок, а дві зорі з його очей на Соломчині щоки вже присіли й висіюють звідтіля.

      Павло підходить і легенько, мов маленьке горнятко, чимось дорогоцінним наповнене, бере Соломчину

Скачать книгу