Скачать книгу

повідомити кількість місць для бійців «Азову», вхід для яких вільний.

      Я ще раз перечитав запрошення і поволі звів погляд на Чекаленка.

      Райдужні оболонки в його очах світилися запитанням: ну як?

      – Вражає, – сказав я.

      – Старалися, – промовив він задоволено. – Скільки місць забронювати для ваших бійців?

      – Думаю, що приїхати зможуть чоловік двадцять, не більше. Але я ще уточню.

      – Добре, ми залишимо за вами два перших ряди.

      – Дякую, – сказав я. – Не сподівався. Я дуже радий.

      Але в моїх словах було тільки півправди. Щось мені муляло ще з того моменту, коли я прочитав запрошення, та не міг зрозуміти що.

      Я намагався це приховати, проте Чекаленко відчув мій настрій (може, він таки мав те шосте чуття?) і запитав:

      – Щось не так? Ви не такі вже й раді, як кажете.

      – Ну, чому ж?…

      – Може, вам не подобається наш класик Квітка-Основ’яненко? Але ж це основоположник новітньої української літератури, і мені здавалося, що починати треба з нього.

      Он воно що! Я нарешті згадав. У п’єсі «Шельменко-денщик» тільки одна дійова особа – сам Шельменко – розмовляє українською, та ще й таким покрученим суржиком, що я не уявляю, як виконавці цієї ролі можуть завчити його слова.

      Я так і сказав Чекаленку:

      – Ви, Григорію Олександровичу, схитрували. У цій п’єсі лише один персонаж розмовляє українською. А решта цвенькають по-московському.

      – А от і ні, ви помиляєтеся! Там жодна душа не розмовляє російською.

      – А якою ж?

      – Там говорять південно-східним наріччям української мови, – дав мені в дихало Чекаленко моїми ж словами. – Адже ця говірка поширена не лише в Маріуполі, але й на Слобожанщині – батьківщині Квітки-Основ’яненка.

      От шельма! Накрив мене моїм же мокрим рядном. І як йому тут не аплодувати?

      – Це тільки початок, – сказав Чекаленко. – Поспішати треба повільно.

      А я знову згадав:

      «Мам, я й після війни не вернуся додому. Тут мені буде роботи не менше, ніж зараз».

      8

      – Неправильно поховали хлопців, – сказала вона.

      – Чому?

      – Сам знаєш.

      Це був навіть не сон. Вона просто явилась мені вночі і стала перед очима. Так, як Ангел. Тільки Ангел прилітала, а вона явилась.

      Цього разу на її кам’яному обличчі навіть не прорізався рот, як тоді, коли мене зморив сон на блокпосту. Але я виразно чув її приглушений голос:

      – Неправильно поховали хлопців. Не по-людському.

      Ми прощалися з Хомою та Аксьоном так, як завжди. Кожен підходив до труни, клав долоню на складені руки убитого і думав, що в цій домовині міг би бути і він. Гриміли прощальні сальви, і по Тисині пливло кача, пливло в таку даль, якій ніхто не знає кінця.

      У мене дзвеніло у вухах, і крізь той дзвін невідь-звідки проривався навіжений крик:

      «Воду давай! Давай воду!»

      Потім дві закриті труни, оббиті синім та жовтим крамом, поставили в накритий кузов, і Хому з Аксьоном повезли від нас назавжди.

      Хому

Скачать книгу