LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й гаразд. Нехай…

      І все ж я не розумію – навіщо?

      Навіщо їм це потрібно?..

      2

      …Спочатку все йшло більш-менш нормально. Наскільки нормальним може бути життя однорукого каліки з мертвою залізякою на культі; життя в чужому домі; життя, яке й життям назвати важко.

      Так – існування.

      А проте нічим особливим моє існування в Коблановому домі спочатку позначене не було.

      Мені було однаково. Я байдуже клав долоню залізної руки на руків’я Єдинорога, нічого не відчуваючи, крім деякого роздратування. Іноді я забував це робити – і тоді мені чемно нагадували. Я згідно кивав, знову ніяково прилаштовував мертві пальці на руків’ї меча і йшов далі. Або продовжував стояти. Або сидіти. Або лежати.

      Частіше – лежати.

      Я лежав, і думок не було, і почуттів теж майже не було – але щось таки в мені залишалося, бо все частіше я думав про ніж, що лежав удома, – ніж для одного-єдиного ритуалу.

      Про пропуск на той світ.

      «Кусунгобу лежить на порозі дверей, що ведуть у рай».

      Де це я чув? Або читав?

      Не пам’ятаю.

      Мені було зле. Може, у раю буде краще?..

      3

      Того дня я нарешті зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.

      Я знайшов Коблана в кузні, обережно торкнув його за плече лівою рукою, і коли коваль обернувся, байдуже сказав:

      – Мені час, Коблане. Я повертаюся додому.

      І пішов до виходу.

      Коваль зненацька опинився переді мною, загороджуючи шлях. Він був увічливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися мені в очі. Потім я зрозумів – чому. Але потім було пізно.

      А тоді було ще не пізно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулиці вже справді темно, і дім мій неблизько, і коня в мене на похваті нема, і… Я погодився, що й справді можу почекати до ранку, провівши ще одну ніч у Коблановому домі.

      Це нічого не міняло – я вже вирішив.

      Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.

      На зорі я прокинувся, сяк-так уліз у свій звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.

      А двері виявилися замкнені.

      Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.

      – І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.

      – Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!

      Якийсь час Коблан мовчав.

      – Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.

      – Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!

      – Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із-за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По-перше, маєш у мене в домі жити. По-друге,

Скачать книгу