LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ходив на «Джудас Пріст» в Амстердамі?

      – А чом би й ні?

      Колись я нічого не знав про «Джудас Пріст», але, принаймні, не полінився розкопати, що то – музична група, а не якийсь чувак, а головного вокаліста звуть Роб Батькович Такий-то – прізвища не пам’ятаю.

      – Клас! «Пріст» – найкращі!

      Ти закляк на секунду і поглянув на мене. Зосереджено так, наче тварина, що учула запах. Небезпеки, здобичі або потенційного суперника. Або – як це було у твоєму випадку – потенційну споріднену душу. Бо свою самотність, Олеже, ти носив, як важкий мокрий плащ – зігнувши спину та човгаючи ногами. Я виокремив тебе з натовпу саме через твою самотність. Я сказав, що куплю тобі кока-коли, якщо ти розкажеш мені про оту музичну здибанку в Амстердамі.

      І ти розповів мені про «Джудас Пріст», про їхній концерт на арені «Хайнекен Мюзік Хол» два роки тому, та про двох друзів, вісімнадцяти та дев’ятнадцяти років, які вкололися після прослухування однієї композиції «Джудасів», що містила приховане послання: «Візьми й зроби це!» Правда, один з тих хлопців не вижив. «Пріст» грали «спід метал», а потім перейшли на «хеві метал». А через двадцять хвилин ти вже так сильно занурився в готику та смерть, що довелося мені ввести в розмову тему наркотичних веселощів.

      – Давай спіймаємо кайф, Олеже. Відзначимо зустріч споріднених душ. Що ти на це скажеш?

      – Ти про що?

      – Я знаю одних прикольних та веселих людей, котрі якраз збираються трохи покурити в парку.

      – Та невже? – скептично спитав ти.

      – Нічого важкого, просто «льодок».

      – Вибач, але я цим не займаюся.

      – Чорт, та я теж цим не займаюся, але ж ми можемо з тобою люльку покурити чи ні? Справжній «льодок», а не якась там порошкова гидота. Роб також його вживає.

      Олегу аж подих перехопило.

      – Роб?

      – Так.

      – Роб Холфорд?

      – Авжеж. Його менеджер нещодавно купив «льоду» в того ж самого чувака, у якого зараз куплю я. Гроші маєш?

      Я спитав це таким невимушеним тоном, таким недбало-невимушеним тоном, що в серйозних очах, які уставилися на мене, не було ані тіні сумніву й підозри.

      – Невже Роб Холфорд курить «лід»?

      Олег вивудив з кишені п’ятсот крон, які я в нього попросив. Сказавши йому почекати, я підвівся й пішов. По дорозі до мосту Фатерланд. Переконавшись, що Олег мене вже не бачить, звернув праворуч, перетнув дорогу і за кілька хвилин здолав ті триста метрів, які відділяли мене від Центрального вокзалу Осло. Гадаючи, що більше ніколи в житті не побачу Олегову мармизу.

      Та сидячи в тунелі під платформами з люлькою в роті, я з подивом дізнався, що наша зустріч іще не скінчилася. Якраз навпаки! Він став наді мною, не кажучи ні слова. А потім прихилився до стіни і, ковзнувши по ній спиною, сів поруч зі мною. Простягнув мені руку. Я дав йому люльку. Він зробив затяжку. Закашлявся. А потім простягнув мені другу руку: «Здачу». Отак команда «Густо й Олег» стала фактом. Кожного дня, коли він закінчував роботу на складі у фірмі «Клас Ольсон», куди влаштувався на літо, ми йшли

Скачать книгу